Завантажити

скрикнула Рифка. - То хiба той нелюд, твiй отець, так гадав!
- А ти нi?
- Я? Господи! Синочку, я би кровi своєї не жалувала для тебе. Кiлько я наговорилася йому...
- А вiн куди поїхав? - перервав їй Готлiб.
- Та до Львова, шукати за тобою.
- А, так, - сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, - то най же си шукає!
- Але як же ти прибув сюда, любчику?
- Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.
- Бiдна моя дитиночко! - скрикнула Рифка. - Та й ти з ними їхав цiлу дорогу! То ти мусив назнатися бiди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, - нi, нiкуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю...
I вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав її.
- Дай спокiй, не треба, - сказав вiн коротко.
- Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш...
- Ага, ти гадала, - сказав Готлiб, стаючи перед нею, - що я на то тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!
- Але ж, синку, - скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, - що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!
- Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!
- Але що ж ти будеш дiяти?
- Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!
- Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!
- Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся - зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, - о, то би я виграв!
Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.
- Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, - сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.
- Але де ж ти пiдеш?
- Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.
- Але ж богом кленуся, що не скажу!
- Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!
Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.
- Та що тото! - сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. - Жебраковi якому даєш, чи що?
- Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:
- Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.
- То прийдеш? - спитала мати радiсно.
-Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, - i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, - нiкому о мнi не кажи анi слова!
- Нiкому?
- Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!
- Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.
- Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi:
такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!
- Боже мiй! - скрикнула Рифка, заламуючи руки. - Доки ж так будеш жити!
- Доки менi ся схоче!
I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.
В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:
- Панi, панi!
Рифка живо отямилась i створила дверi.
- Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?
- Я? Тебе? Коли? - питала Рифка, почервонiвши, мов грань.
- Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.
- То в твоїй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?
- Але менi здавалося, що мя панi кличуть? - несмiло закинула служниця.
- Марш до кухнi, коли ти кажу, - крикнула Рифка, - i най ти на другий раз не здаєся нiчо, розумiєш?..
III
Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до

читати