Завантажити

— Роденський князь Вогнян. Ясичі тому два дні кинули через засіку.
— Ясичі?..
— Ясичі, — потвердив Морятин і вкотив голову назад у міх, ще й добре скрутив гузир сирицею.
А в неділю вранці Богдан Гатило на чолі сотні добре зоружених мечами й сулицями комонних можів та боляр вирушив до стольного Витичева...
 
Сьогодні він повертався з раті, ведучи полон. Як зустріне його Витичів, чужий і нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив і ліг у землю отець його вітця й сидів на великокняжому столі брат батькового батька?
Лише на десятий день рать дісталася Витичева. Зранку Гатило відіслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спіткання.
Зустріч була пишна. За три версти від стольниці, на розвилку, де піщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможців чекала півсотня святково вбраних комонників. Можі були в яскравих ногавицях і гунях, на головах мали до блиску начищені шоломи — в кого мідний, у кого бронзовий чи залізний, у руках блищали коп'я, а на плечах — різнобарвні корзна, що маяли на пружкому вітрі. Вгледівши Богдана, вони разом попіднімали свої червлені щити й заходилися бити в них наконечниками копій. Коні, нажахані несподіваним барабанням, тупцювалися й косували білками очей. Коли ж лишилося кроків із десять, Богдан витяг із піхов двосічний харалужний меч і підняв його над головою.
Тоді комонники, переставши бити в червлені щити, голосно закричали:
— Слава! Сла-а-ва!
Почувсь окремий голосисько:
— Слава Гатилові!
Ворота стольного Витичева були широко розчинені, по сей і по той бік зібралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Від воріт одійшла зграйка молоденьких дівчаток і попрямувала назустріч прибульцям. Попереду білява красуня, сором'язливо схиливши вічі додолу, несла високий коровай, уквітчаний вінком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дівчини, та подала йому віншування й схилилася в низькому поклоні, аж намисто забряжчало їй на грудях і загойдалося, мінячись барвами райдуги.
Коли князь цілував коровай, незнайомий досі трем пойняв усе його тіло. Він завдав собі вроку, що коли в дівчини сині очі, то на добре, коли ж ні, то мусить пильнуватися в цьому городі. Красуня підвела зір і ніяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пісня, дівчина змішалася з подругами, що співали, й Богдан так і не зміг роздивитися, які в неї очі. Хор співав:
Їде наш князь, ой їде ясний,
Та на коні вороному.
Слава!
А за ним та можі з болярами,
Та всі на білих суть.
Слава!
— А Великого князя нема!
Поряд, знявши мідного шолома, тупцювався Борислав. Побіч нього сопів Вишата. Всі сподівались побачити Рогволода й тепер були ніби розчаровані.
— Гордує, — неприємно посміхнувся Борислав. Богдан віддав коровай Вишаті й скочив на коня. Ворота він промайнув в одну мить і спинився тільки біля самісінького княжого терема. На ґанку стояв хлопець у довгій сорочці, підперезаній мотузкою.
— А що князь Великий робе? — спитав у нього Бощан.
— Пощо тобі князь? — жваво всміхнувся отрок у сорочці.
— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!
Хлопець мугикнув щось незрозуміле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вікно. Прискакали Борислав із Вишатою й стали з обох боків.
— Ти хто єси? — не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.
— Харя, — відповів той, нахабно посміхаючись.
— Скажи своєму князеві, що Богдан повернув з ополчення!
— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збігай сам.
Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити від сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий між.
— Княже, — тоненьким голосом погукав він Гатила. — Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.
Київський володар перезирнувся зі своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.
— Ходім, коли просять.
Богдан, стиснувши зуби, зліз додолу й передав повіддя Вишаті. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увійшли повз опасистого до хорому.
— Сюдою, — показував той у півтемряві сіней. — До сієї світлиці, до сієї.
Вони ввійшли в низькі двері. Світлиця була простора й безлюдна. Попід стінами тяглися лави, вкриті вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стіл із перехрещеними ніжками.
— Коли сте вмучені дорогою, то сідайте чи влягайте на лавах, — сказав опасистий.
Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловік у гарно поцяцьковану гуню, з-під якої визирав поділ білої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав міцні поробошні, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезані червоним шнур'ям.

читати