Завантажити

по-перше, так зручніш, а по-друге, хіба запам'ятаєш ці незбагненні скіфські імена.
Богдан потроху відвик од свого ймення, та й інші не називали Богдана Богданом, лише тим давнім словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навіки: Гатило. Й княжич залюбки відгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рідне, й шпарке, й майже забуте...
 
По смерті Богданового діда Данка віче посадило на Витичівському столі дідового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсім хворий, а може, й підмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.
Після похорону діда Данка Богдан у війську нового Великого князя пішов меститися грекам за жахливий підступ. Греки, злякавшись війни, видали Рогволодові татя, того, хто, власне, тільки виконував волю справжнього вбийника, й піддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князеві щорічну данину в 350 літрів золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князі, й велії та малі боляри, й можі ліпші, й усе воїнство невдоволено гомоніло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посів нещодавно.
— Хіба то мало! — виправдовувався він. — Греки ще ніколи не платили нам дані. Тепер платять.
Князям і веліїм болярам дісталося по чималому кушу, решті боляр і ліпших можів також, і вони потроху замовкали, хоч військом, яке зібралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхні саме ратилися в Асії.
За статтями вгоди кілька тисяч полянських, і деревлянських, і сіврських можів, і косаків-луговиків пішло служити найманцями в імператорське військо.
Так Богдан опинився в золотосяйній стольниці над Босфором. Відтоді минуло більш як дев'ять років. Туди він. ішов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собі й меча, й вогню, й голоду та підступів, бо на них не скупились ні ромеї, ні їхні численні вороги в Європі й Асії.
Порівняно до Константинополя Київ город видався Богданові маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сією сміховинною “стіною” неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпідії, які кидаються скелями, не згадуючи залізночолі тарани та багатоповерхові гелеополі, що здатні пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стіну цілу зграю мечників і стрільців. Приблизно так само був укріплений і стольний город Витичів. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато міцніша, та Богдан аж туди ніколи не їздив і не дуже вірив у ті балачки. Наші князі впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзників, а великому військові подолати таку обшир зась.
Усе було так і не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.
А він не дуже вболівав державними справами, оточив себе пройдисвітами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого більше двох десятків наліжниць, які мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.
Богдан думав про се, сидячи під кущем калини в тому самому місці над глибоким Хрещатим Яром, де літ тому десять уперше освятив себе в справжній січі. Місток був старий, трухлявий, півпоруччя з боку городу відламалось.
Князь несолодко всміхнувся. Місток інколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять літ вибився в домажиричі й ще дужче погладшав.
Зодзаду в князя сидів Вишата. Він щось мугукнув. Князь, після повернення додому, наставив його за старого конюшого.
— Що?
Вишата мовчки хитнув головою на той бік яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонників. Поминувши місток, вони вгледіли під калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Віддавши коня супутцям, найстарший з них підійшов і за давнім звичаєм торкнувся рукою трави — ні більше, ні менше, саме так, як споконвіку віталися поляни, не скидаючи шапки.
Князь усміхнувся.
— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.
— Рече Рогволод, Великий князь, твій дід, аби-с прийшов ти до городу стольного.
— Пощо я йому в потребі есмь?
Нарочитий зам'явся.
— Не відаю, княже.
— Й заклянешся?
Прийшлий знову зам'явсь і скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.
— Кажи при ньому, не страшись. Далі сього місця твої слова не підуть.
Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровідців і притишеним голосом проказав:
— Ясичі розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.
— То й що?
— Гречники не можуть ходити в Ольбію по сіль.
— Нехай знову збере можів і піде на ясичів.
— Пойняли...
— Кого?
— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимі потяли, Вогняна полонили, хай тепер іде на них Гатило.
— Краще

читати