Завантажити

потятому бути, ніж полоненому, — сказав сердито князь, тоді недовірливо подивився нарочитому в вічі. — Так і рече: Гатило? Чи се ти вигадав?
Нарочитий зніяковів і визнав:
— Ніт, княже, рече “Богдан”. А се так усі на тебе речуть. Богдани, мов, многі, Гатило ж єдин.
Богдан усміхнувся, й нарочитий, посмілівши, додав:
— Не забули смо, як ти тому десять літ під своїм Києвим городом княжну нашу від погибелі порятував. Малий був єси, не відаєш.
Вишата й собі засміявся, князь же спокійно запитав:
— А де та ваша княжна тепер?
— Ясновида? Та де ж... У Родні. В Родні, — повторив він. Йому стало чи то шкода її, чи ніяково за своє недоречне запитання. Отже, в Родні. Нарочитець розвіяв усі його сумніви: — Не доля нашій княжні. Се вже вдруге. — Він мало не назвав імені того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. — Й не вдовиця, й не так щоб невіста... Вогняна ж князя... Тож Рогволод і рече: нехай тепер іде на ясичів Гатило... Богдан.
Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремі. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цілий день. Увечері Богдан сказав йому:
— Перекажи Великому князеві, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у... Гатила всього півсотні можів, сподужих носити меч. — Він подивився чоловікові під кущаті брови, бо той ховав очі додолу, й спитав: — Яке твоє ймено?
— Морятин, княже, Морята.
— Так і речи дідові моєму: п'ятдесят комонників. Ураці Морятин, забравши своїх отроків, які переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городі. Здавався марним і хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.
На спині хрест-навхрест червоніло кілька кривавих запечених посмуг.
— Видиш, княже, — похмуро сказав він. — Пожалій старця, коли між єси. — Й додав, уже натягаючи гуню: — Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.
Богдан спитав зовсім недоречне:
— Скільки маєш літ, Морятине? — Й подумав: “Якщо вдвічі більше, ніж мені, — посовіщуся, коли ж ні — то ні”.
Морятин відповів:
— Стільки, скільки твої можі комонні.
— П'ятдесят?
— А так.
Тепер він не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розібрало зло на Рогволода. За що дід його ненавидить і хоче збутися?
Він спитав:
— Роговолодичі де зараз?
— А де! — відповів нарочитий між. — Єдин у Холмах, як і був, а сей тут, при вітцеві.
— Єутихій?
— Єутихій.
— Чого Рогволод не после його на ясів?
— Сього не відаю, княже.
— Страшиться?
— Не відаю.
— Береже для... столу?
Морятин зітхнув, але не відповів нічого. Тоді довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:
— Уп'ять закоториться земля Руська...
— То ж пощо?
— Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичів, а геть.
Богдан силкувався зрозуміти, куди гне нарочитий між, тоді, здається, збагнув і промовив:
— Повідають, Велімир усі землі під собою мав. — І швидко зиркнув у вічі Морятанові, але очей таки не побачив за кошлатими брівми, — Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?
Нарочитець відповів:
— У Велімира був меч Юрів. . — Знаю. Ти його бачив єси?
— Без Юрового меча готів би з виї своєї не скинули. Всі князі й усі землі пішли за Велімиром тоді.
— Ти його бачив єси? — наполіг київський князь.
— Велімира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять літ мав єсмь тоді.
— Меч, питаю, меч Юрів бачив єси?
— Малий був єсмь тоді, княже, — вхиливсь од відповіді Морятин.
Князь охолов і по хвилині мовив уже таким голосом, який не терпів заперечень:
— Те й передаси Великому князеві: негоден, мов, Гатило на ясичів іти, бо у стольному городі ліпші за нього. Зумів єси?
Морята знав уже, що розмову закінчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про інше. Великий князь тепер остаточно підніме забороло. В голові на мить майнула чи то думка, чи тільки тінь, що спина в сього літнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та він потиснув у собі ті непотрібні жалощі. Коли кинуто виклик — сподівайся гостей, і нічого тут більше не вдієш.
Рано-вранці Морятин побрав дорогу на Витичів. Рушаючи, він торкнувся правицею споришу біля теремного ґанку, чим дуже здивував молодого київського князя. Більше того: Богданові навіть привиділось, що той схилився перед ним нижче, ніж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцеві й, коли той зі своїм почтом зник за ворітьми двірня, а далі й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, — пішов оглядати свою твердь.
Самий вигляд її викликав у князеві зневажливу посмішку. Город був

читати