Завантажити

добираючи вже ні чину, ні ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столі череп'яними чашами-полумисками. Велій болярин Ждан, відтиснувши Єутихія, сказав Богданові гучним басом:
— Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобі. П'ю до тебе!
Й підніс угору глечницю меду. В хаті запала тиша, бо Жданів басило мов поперерубував усі голоси. Й у тиші Великий князь Рогволод прорипів:
— Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.
Богдан знову зустрівся поглядом із Морятином, і нарочитий між довше дивився на нього.
— Де Харя? — спитав свого кравчого Рогволод.
— На тій половині, — показав рукою в бік сіней кравчий.
Гості заворушилися, всі поспішили налити собі меду, й почулися голоси:
— Харю, Харю давай!
— Харю Мурина!
Кравчий привів того отрока, з яким сьогодні вдень розмовляв на ґанку Богдан. Вид у того був у сажі, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили біля Морятина, хлопець надув шкіряний міх і подивився на Великого князя.
— Гуди, — сказав той.
— Якої?
— Гуди якоїсь там...
Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопіль зронила кілька дрібних колінець, і хату виповнила плавна й тягуча мелодія. Надутий міх гайдар тримав під пахвою й поволі витискував з нього повітря. Коли міх западався, він надував його знову. Нарешті, не припиняючи гудіння, він заспівав:
Гей, хто в дорозі, та гей, хто в дорозі
Лиха-бідоньки та й не зазнав...
Гайда спорожнювалась, він приклався до сопілі вустами, граючи, додув і заспівав далі:
Той не відає
Ні вітрів-стрибожичів,
Ні трави, ні степу,
Ні солонь-сльозиці
Ані доброго добра,
Гей, гей та й ге-ей!..
Кінчивши пісню, Харя почав іншу, в нього був дзвінкий і соковитий голос, і Богданові не вірилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогодні з ним на ґанку. Київський князь устав. Йому закортіло підійти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:
— Сиди, княже. Зараз Харя повідає нам казочку.
Харя зібгав білий міх волохатої гайди, витер піт з чола.
— Яку?
— Та якусь там...
— Казки! — заволали звідусюди. — Казки!
— Не відаю якої, — проказав Харя. — Всі вже-м переказав.
— Що видиш, про те й мов! — підказав йому хтось.
Харя обвів присутніх стомленим поглядом — було видно, що його дратують осі люди.
— Виджу піяні пики! — процідив він крізь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тоді ще довше — на Богдана. В Богданові прокинулась образа від сьогоднішньої розмови на ґанку.
— То, може, тямиш на голові ходити? — з жовчю сказав він.
Харя зневажливо посміхнувся.
— Тямлю й на голові, княже.
— На голові! — загукали гості. — На голові! Богдан відвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тільки до київського князя:
— Ліпше-таки повідаю казочку.
— Сиди! — гримнув на нього Рогволод. — Хай Богдан, онука мій, повідає нам, як повоював недруга нашого яського кана.
— Кан утік, — буркнув Гатило. — З-під копит мені втік.
— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що від тебе вже ніхто й бігти невольний?
Голос Рогволода був неприємний, і сам він мов настовбурчився — й вусами, й бровами, й навіть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тім'ї.
— Можі мої все повідали сьогодні, — стримуючись, мовив Богдан і подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собі довге волосся й лишити саму кіску, бо й досі ходе, наче якийсь княжий між чи болярин. По обидва боки сиділи кучматі, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобі князівську довгу косу, заправлену поза вуха.
— Речеш “мої можі”, а хіба всі вони твої? — обізвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. — А моїх скільки були з тобою?
Богдан зрозумів, куди хилить старий, і похмуро відповів:
— Дам тобі тільки морзу Тохтока.
Великий князь ворухнув поруділими на кінцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.
— Морзу Тохтока?
— Робів забирай — хоч увесь полон. Мені до того байдуже.
— Мені — робів, а собі морзаків? Ха-ха!
Сміх його був неприродним, у ньому забриніла погроза. Се відчули всі, бо дослухалися розмови між дідом і онукою.
— Е, ні, княже, — втрутився велій болярин Ждан. — А моїх можів зобидиш? Я-м дав тобі тридесять і п'ять, а ти-с привів мені всп'ять двадесять і вісім. То як бути?
Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, і в кожному вічу засіла алч і жадоба. Навіть його власні можі вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхній князь.
— Беру собі трьох морзів яських і сацьких! — проймаючись їхньою затятістю,

читати