Завантажити

ВУРГУН
роман-новела
Три полчища здђ, якоже оныя
дрєвнія трістаты єгипєтскія,
на крест святый ополчаются
Стефан Яворський. Камень вђри

То не змія. То черв.
Тут багато такої нехарі
Василь Герасим’юк.
Кілька хвилин першої світової
 
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
АННА
... а єк він си називає, то'м хоть би-с і знала, то не сказала би, бо таке си не каже, бо то такий, що він жиє лиш у яблуках тай у людєх, ото с'мих жереш ті яблука зеленцем, а так можна й червінку дістати, так єк Юзя, що її кінь за губу вкусив ще малов, уна тоже зеленец їла, хоть то й квасне, казала, але вітаміни, то її червінка ймила, і уна півроку відлежєла, але ліпше вже червінка, єк та хороба, ото Анна колис дивиласи, єк уна то їст, тай залакомиласи, тай узєла в неї, а та хороба, той вургун єкраз у яблуку й жив, такий маленький, єк чирвачок, і біленький, єк насіннєчко, і уна не виділа тай ззіла, таже то ще від Адама і Єви ті яблука і той арідник,
і я знаю, що це безглуздо, ці сумні китиці диму посеред поля, сухі й моторошні, як замерзлі птахи, ці клапті мокрого снігу, ніби розшматовані рештки колишнього свята, ці будяки по краях, вічно живі, так, я знаю, що це безглуздо, але вертатися вже запізно, хмари виснуть уже не клаптями, а суцільним софітом, недбало побіленим так років зо двісті тому, а потім довго й старанно закуреним сотнями пожеж і мільярдами подихів, тож від моєї чергової цигарки сліду тут не залишиться, хоча хтозна, Лозов’яга колись говорив, що десь там, високо в небі, є великанське дерево диму, яке веде відлік цього життя, і всі наші кільця напівпрозорого чаду, недбало випущені в простір, усе одно рано чи пізно осідають у стовбурі цього дерева, і якби можна було зробити надріз, то ми дізналися би про всі наші первозданні й свіжовидихані життя, але на те він і дим, що проникнути в нього не можна, бо від найменшого зруху повітря всі ці кільця викривляться, змішаються, сплутаються поміж собою, і вся історія піде шкереберть, хоча в мене аж досі таке відчуття, що я обертаюся тепер не в своєму кільці, а моє чи то відклалося вже десь у глибах цього великанського стовбура, чи зріє ще де-небудь у клуб?х крони,
а то, що Анна знала, то бігме ніхто не знав, бо то си зачєло ще тогди, коли навіть Юзі ще на світі не було, а якщо й була, то кінь її тогди ще не вкусив, не було тогди коней, войско перед тим пройшло в гори й позабирало, бо мусило чимось тєгати свої гавбиці, бо в горах, то не так, єк тут, бо на Мончєлах і серед зими сніг стоїт, а такі перевали є, що хіба звірина пройде, а не гавбиця; хоть тут, правда, аж такої бойні не було, хіба на Сопці, але то вже не война, а дурість, прости Господи, вся война дурість, а тут таки й мало стрилєли, але раз прийшло двоє маскалів до Анни на подвір'є, а Петро її ховавси, хоть старий був, але й старих забирали, вирив собі бункер у Межидорогах, тай там сидів, а Василька тогди тоже дома не було, хоть Бог знає, може, ліпше би був, єк мав пережити то, що єму випало на долю, але ж ті маскалі добрі єкіс люди були, навіть серед маскалів добрі люди трафлєютси подеколи, то уни прийшли тай зачєли казати бздрасьтє хазяйка, может нам дастє шо покушать, бо си зголодали, фронт є фронт, а солдати є солдати, і що уни так по-люцки до неї підійшли, то уна їм молочка винесла, а перед хатов така яблуня велика росла, я її ще закимувала, хоть яблук після того з неї ніхто не їв, бо лиш ті попили молочка і посідали під яблунев папіроси крутити, а тут снаряд прилетів, так одного з них на кавалочки роздерло, а кишки на дерево викинуло, а другий єк сидів, то так лиш перевернувси, і ні подряпини навіть не було, лиш одна малесенька дирочка в голові, і на голову молоко з кишок на дереві так лиш кап-кап, і Анна єк стояла перед хатов, то так і задеревіла, і єк злєгла після того, то вже лиш дес так потрохи вставала, а коли і Петра не стало, і Василька, то вже лежєла пластом, сусіди годували її, а відтак Юзя,
це майже так, що доки ти розбудовуєш світ усередині себе, дуже легко позбутися себе всередині світу, і першим зрозумів це Лозов’яга, бо воля, казав він, це те, що сорока на хвості принесла, а хвіст у неї ще ого-го, не на одного настарчить, на покоління; але що таке покоління, як не зимна вода, збовтана знизу, притишена всередині й закута зверху, отак і з нами було, спочатку була вода, одягнута в робу строкату, і ми вчилися плавати мовчки, бо льоду тоді ще не сталося, і хвилі ревіли, як пацюки перед стратою, як мертві наперед суду, хвилі раділи, їх час нарешті, їхня година, вони рознесуть усі ці слуті дерев'яні кораблики, всі ці знеможені баржі, всі ці скелі тужаві, свято їх море, а крила їх безвість і щастя, щастя їх безвість, казали, і сила їх самота, вони освятять нас і вознесуть, вони й поховають, і ми були рибами і мовчали, бо хіба їх перекричиш, ці знервовані хвилі, цю піну наївну, вони ж голосні, вони об

читати