Завантажити

тепер хвилин з десять чекати наступного, холєра темна,
ага, Штинчук…, ото раз вертався додому, – а він жив отам угорі, відразу за кінським цвинтарем, трохи недоходячи до Межидоріг, – а що був добре в гуморі, то влігся собі під корчем на Мартинюковому, літо, тепло, ніч як писанка, зірочки солодкі-солодкі, як медовуха, так і надпив би кожду, та й снилося йому щось тепле й несміле, як уперше; а ті біси якраз на корчи, як горішки зелені, викотився один, та й зачєв гуляти по старому, шукати чогось по кишенях, біс його знає, чого там бісові треба було, але видко заскоботав, бо ворухнувся Штинчук, а та нехарь перепудилася, та й шасть у вухо, і чого вони від мене хочуть із тим Штинчуком, ну чоловік як чоловік, ну подумаєш біси, та ще й випити любив, а до таких біси якраз і пристають, навіть такі завеликі, як цей кондуктор, тьху, заліз нарешті!, та зараз заплач?, тут поворухнутись непросто, а не те що копійки з кишені дістати,
а Васюта Штинчукова окр?ме жила, у своїй дідівській хаті коло Волового, старший син у Місті в пожарній робив, а менша донька, Маруся малоумна, разом із Васютов на фермі ґарувала; Васюта роботяща була, як нендза, і за доньков дивилася строго: робота, робота і ще раз робота, нема чого просто так сидіти, худоба не напоєна, грядки не полоті, на фермі треба корови годувати і від телят чистити, ґаздівку мала, хоч і без чоловіка, дай Боже кождому, десять рук би на неї не настарчило, шеста година, а вони з Марусев уже з порожніми відрами на ферму, попоралися, і через годину вже з повними додому, свою худобу годувати, ото Вуглєрь, який Хармашейдер, зловив їх раз, що чир з ферми несли, то Васюта так втворилася, так йому виповіла, що він потому волів її взагалі не видіти, і в сітці, котра ферму загороджувала, дирку до Васютиної хати також не помічав; а з дідом Вуглєрь через ті дирки в сітці гаркалися мало не щодня, бо від нашої хати через дирку дідові було шасть – і вже на роботі, а до брами обходити мало не кілометр, то дідо не раз приходив додому злий, як радянська влада: знов, казав, той Хармашейдер жвиндів, а після того, як я Вуглєря перед людьми висміяв, то взагалі проходу дідові не давав, але що я знав, малий був, років зо п’ять, але цікава така дитина, в магазині цукерки собі купував, а там якраз хліб привезли, і народу набилося повно, ледве не весь закуток, то люди собі з дитини покпити люблять: а ти чий такий циган? (бо волоссячко світле, та ще й крутиться), ага Дубеїв! а ти хіба знаєш, як я си називаю? Василь Рудий! гм! а продавщиця? точно Ліда? а той вуйко з палицев? Сафат? а ото хто, хіба знаєш? ну я й випалив, як знав: Хармашейдер! то Вуглєрь аж позеленів зо злости і потому на дідові до кінця життя відігрувався за дитину, а Васюту Штинчучку я недолюблював, вона сміття висип?ла в потік Волово якраз там, де мені найцікавіше гратися було,
ага, про Васюту…, ясно, що чоловіка, котрий випити любив, а мало того: з кіньми бесіди вів, і до роботи був не такий вар’ят, знав і ґарувати, і трохи поза роботов світа видіти, хоч і в стакані, – такого чоловіка Васюта не стерпіла; розійшлися собі та й жили кожде окроме, але без гніву, не знаю навіть, чи розвелися, чи розбіглися просто, та й фертик, але коли в Штинчука що-небудь ставалося, то він усе до Васюти біг, ото так і тогди, з бісами: збудився від того, що заболіло йому у вусі раптом, і так заболіло, що аж свічки в очах засвітилися, і хміль увесь не знати куди й дівся, то що мав робити – ноги на плечі тай до Васюти, збудив серед ночі, а що вона йому зарадить, таблетку дала – не стає голова боліти, компреси з чогось робила – хоч би що, а тогди на веретені звила лляне полотно в трубочку, розтопила бджолиний віск і вмочила туди те веретено, а коли шкірка вистила і загусла, вклала ту трубочку Штинчукові у вухо та й підпалила, щоби вигріти, а дідько дим зачув, – дідьки ж дим на дух не переносять, – та як зачне у вусі гуляти, метушитися, а втекти нікуди, так і задушився в диму, і так його з тим димом у трубочку й затягнуло, а коли вогонь до вуха догорів, так що вже пекти зачинало, вийняла Васюта з вуха той кужіль тай у піч викинула, навіть не подивилася, а Штинчук заснув після того і проспав цілу добу, а коли збудився, то вже не боліло, але чулося тим вухом гірше, і так він аж до смерті ним недочував, і так і вмер потому через того дідька…
о, приїхали!, Славко Костельник тепер велике цабе в Референтурі, начальник слідчого відділу, а колись же вчилися разом, ні, не забуває старого друга-журналюгу, попри те, що я колись у цій установі не прижився, бо влада – це така гидота, що краще не згадувати, але чого він про Штинчука мене питав по телефону, а ну так, розказував я йому колись про нього, як і багато чого з дитинства розказував, коли ми зі Славком в одній кімнаті в общазі кантувалися, але до чого тут Референтура?
…зимою тут довше,
а йнакше тільки трава, тиха й холодна, облизує пальці, на руки проситься;
і рядки твої лягають валками, рівненько й просто, як несправжні,
заворожено ховаєш у дим? порожню цигарку і дихаєш, бо дихати ще можна, хоча й не на

читати