Завантажити

повні – кисню на всіх не настарчить, навіть уві сні мусиш стежити за собою, щоб не вдихнути зайвого – тоді на воді зринають бульбашки вуглекислоти, кола від них розбігаються навсібіч, штовхають найближчого, він наступного, а той ще когось, і так доки не наткнуться на чийсь схарапуджений сон, тонесенький, як ковила – він здригнеться раптово, і закричить, і прокинеться від власного крику, і всіх побудить, – тоді довго всі вкладатимуться наново, перевертаючись з боку на бік, розбурхуючи сонні хвилі трави, розхитуючи темні овали комишів попід берегом; або десь аж ген поза хтивими хмарами водоростей жаба заплаче, і тоскно стане усім, і шукатимуть очі надпиту півлітру місяця, щоб прикипіти до неї й допити, аж доки чиясь тремтлива рука не намацає в мочарі каменя, не жбурне його в комиші, і жаба захлипає і затихне, тоді знову можна спати, хоча який вже тут після цього сон – хіба звикнеш,
а на ранок знову згрібати валки недокришених слів – і дихати, бо доки ще дихаєш, доти можна лишатися тут, з ними всіма, навіть час від часу перемовлятися кількома словами, чи вирізати сопілку з тростини, чи навіть погратися з кимось в квача або в кобланки, чи навіть поспати іноді, а перестанеш дихати – і знесе тебе вітер тоненький невідь-куди, і не буде тобі ні квача, ні жаби, ані надбитої браги у бутелі місяця,
може й тебе не буде – хтозна, адже ті, хто злітав, більше не поверталися…
…ну я вже тобі розказував усе, що після того Штинчук був уже не той, що затужив, що пив безпробудно і тяжко, і нічим його не можна було розворушити, що Вуглєрь, котрий Хармашейдер, від нього навіть коні забрав і віддав Іванові Сафатовому; Іван молодий, високий і сильний, нарваний, з кіньми одна бесіда – батогом, то коні не раз рвалися зі стайні й до Штинчука тікали,
та я не про коні, а про Штинчука тобі розказую, зимою то було, Іван додому кіньми приїхав, привіз буряки з ферми, розвантажив і до хати зайшов погрітися й перекусити, а коней чи то прив’язав не так, чи вони вже самі розв’язуватися вміли, але коли оговтався, то за ними й слід замело; то Йван злий, як радянська влада, шапку на вуха, батіг у руки, та й посунув почерез замети до Штинчука, а старий уже десь випив ґрунтовно, йому й не треба було багато, від півстакана п’янів, то зрадів коням, як дітям, і про що він там говорив з кіньми, Бог знає, але Йван прийшов, нагримав на старого, згадав коням кінський же цвинтар колгоспний, що якраз поза хатою в Штинчука був, а тогди батогом їх на ферму погнав, а старий, проповідаючи, вийшов за ними, як був, у самій сорочці, Йван і не зважив; але знайшли потому Штинчука вже навесні – саме там, де грушка Аннина, і де барвінок, і хворим вухом припав до землі, так ніби слухав щось таке, про що вже нікому на цім світі не розкаже, навіть коням, то барвінок там досі росте,
та я ж не про барвінок кажу тобі, а про Штинчука…
…і знов ця вода, як надкушена: плавай-плавай, кучерику, попід ліс, стрінеш колись мученика, щоб приріс…!
але чого б ото самій Референтурі та раптом Штинчуком цікавитися? а ти гадаєш, я знаю, що він із нічними мав і чи не зберігав бува від них чого?! та бо де, Господи, твій Штинчук – давно вже й діда нема, і Пошована, і Вуглєря, а кілько тамтої старині лишилоси, кіт наплакав, та ж навіть Василя Рудого, й того нема, хоч він і молодий зовсім відійшов, ну от хіба Йван є, але що від него толку…
 
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
БЕРІЇХА
— …ну ти понімаєш, що він просто так, от нєчєво дєлать, сюда би не потикався після столькіх лєт, да може то й не він був, бо ніхто ж не помтніт, але назвався тим, як його… Лозовяґой, от. ну вєрні люди й доповіли, що й до чого, і подозрітєльно воно все виходить, бо коли лінія фронта тут пройшла, був інцидєнт один, каже Міхалич, із якимсь Лозовяґой, не мєсним, то ми й заінтересовалися тепер, що може це той самий, хто про ті докумєнти знає…
— про які документи?
— ах да, ти ж не в курсє… тут дєло таке, що десь у Дубовому дуже інтересні для історії бумаги мають бути, про те, як нічні поставали, хто організовував, гроші откуда брали, оружиє, сотруднічали з ким і тому подобноє, і ми точно знаємо, що вони тут, якщо не зогнили за столько лєт, десь у лісі зариті, бо ми все отслєжували, але от хто їх хранітєль, то й понятія зеленого не маємо досі, бо навіть псевдо його було засекречене, бо ж особистий повірений ґенерала Чупринки це тобі не той… от. але те, що всі головніші документи з підготовки повстання ґенерал передав йому лічно перед тим, як фронт надійшов, так і сказав, для історії, і він їх властям не здав, теж пойнятно, бо десь були б сліди, бо все, що від тих часів збереглося, тепер або в нашому вєдомстві, або в Москвє, але сам Міхалич, який тоді тут, а потім у Москвє работав… ну ти знаєш, хто такий Міхалич і які в нього впливи… от. то він каже, що вони і зразу безрєзультатно ганялися за тими докумєнтами, та й далі стеження вели весь час, навіть у вісімдесяті шукали, чи не об’явиться хтось або проговориться, такі ребята начеку були, що аж блін, от. але ні фіґа не знайшли… да, а етот, який приїжджав недавно, що Лозовяґой

читати