Завантажити

по великій нужді та й сів за корчем, а то якраз перший сніжок упав, і так як молочко по горі розлилося, а після тих котюш ніц білого не лишилося, тільки лишень той корчик, де він сидів, тай волосся, так що сам-один витримався, а всі решту в тій землі лишилися, перемішані з молоком снігу, і казав, що так йому здавалося, ніби не зверху ті котюші падали, а ніби зсередини земля рушилася, так гейби в ній якийсь великий червак збудився, а ще він казав, що в кожної людини всередині цілий світ ховається, і доки ти той світ всередині себе будуєш, то дуже легко збутися себе всередині світу,
що у кожної риби всередині є таке молочко біле-біле, ніби щойно народжене, і коли рибу взяти в долоні, підняти високо-високо над головою, так, щоб вона краєчком плавника торкнулася сонця, тоді це молоко починає в ній вурдитися, і сировиця з неї на землю отак лиш кап-кап, а те, що лишається, стає схоже на маленького черв'яка, згорнутого з гірких молочних пелюсток, і той черв'як потому стікає тобі по руці, за пазуху, далі вдолину, і ховається поміж стеблин і листя, шукає яблуко, бо то ще від Адама і Єви ця метушня, цей колообіг,
але то вже инча історія...
 
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ШТИНЧУК
…здається, епічні полотна занадто тривкі, якщо їх білими крильцями по воді розхлюпувати, або тримати над парою, де б?їть жива стихія польоту в прірву, або чавити колесом аж до хрускоту, аж до безіменного подиху, до безголосого дріботіння листків невмиваних,
так ми колядували колись, лебединим вертепом гори вмивали, так починали колись від Беріїхи, а закінчували в Штинчука, і він хапав сокиру, чи ків, чи стару остреву з обори, і вибігав аж до кінського цвинтаря, вигукуючи не слова, що на слово боже закінчуються, бо ж не хотів чоловік, аби закінчували у нього, і ми завжди вволювали його підкріплене остревою прохання, і виколядовували Межидорогам, і він уже колядував із нами, спершися на свою остреву, лиш Беріїха ніколи не виходила, і не виколядовувала з нами ніколи, але й не боронила нікому,
а ще була Аннина хата, що пусткою дихала, і ніхто до неї колядувати не ходив, і ніхто не ходив зимою, а хіба літом чи восени груші збирали з-під плоту, мимо проходячи, там висока грушка росла, напівбито медовуха, але наполовину дичка, і плоди поза пліт котилися, а їсти їх можна було тільки з водою, бо пересяде, то може на смерть вдавити, Маруся колись камінь у горлі гарячою з-під себе водою мусила всередину вмити, бо задушив би, і фертик,
але хтось пліт переступив лише раз, і побачив море барвінку якраз перед грушею, море барвінку побачив на саміське Різдво, де ні вінок не сплести, ні засміятися, бо змій почує:
отак от живеш, і не знаєш, навіщо це все, ці кущі, притрушені білими цяточками глоду, ці дерева крізь прозорі скельця туману; і ці біси – вони такі, як зелені горішки, хіба трішечки більші, і їх на цему корчи до дідька; перехрестився – може привиділось – а ні: наплодилося немочі, пройти ніде, ото Штинчукові колись такий у вухо заліз,
ага, знаю, що заліз, і знаю навіть, що сталося з барвінком коло Анниної хати, і чому він росте ще й досі, зновлюється щороку, і навіть під снігом росте, я сам дивився, розгріб замети і там, під кучугурами, знайшов його зеленим і спокійним, умиротвореним, він в?пручав із-під білого безуму свій до хрускоту соковитий листок, струсив іній, так само, як струшують думку з чола, і всміхнувся: ну що, впевнився? тепер загорни назад, бо замерзну,
так само, як знаю, що досі ростуть гриби в корчах коло Сафата, хоч там цілу машину міндобрива вгатили, ґазди холєра ясна, але нічого, років з-на сім випекло землю, а потому віджила, воно все відживає, якщо має до кого віджити, але я не про те, бо Костельник запросив сьогодні на дванадцяту в Референтуру, тож мушу бігти, бо ті трамваї ходять, як прости Господи,
а випити Штинчук любив, то й не без того, щоб заночувати де-небудь у фосі, але моцний був старий, мені б таке здоров`ячко, ніяка нендза його не брала, раніше фірманив у колгоспі, коні його любили, ото як закладе, бувало, дещицю за комір та й усне на возі, то коні самі додому йдуть попасом, почерез місточок, зірвавши кленовий листочок,
але Вуглєрь, якого поза очі називали Хармашейдер, – він бригадирем був на фермі, а чого Хармашейдер, то хіба пани інжиніри знають, котрі з вуглєм усякі хармашейдерські роботи провадять, ну вимірюють там пласти у кубогектарах, такі завеликі, єк у Вуглєря черево, – то він дуже заїхав на Штинчука, бо острий язик мав старий, умів начальству носа втерти, коли тверезий, а Вуглєря то сердило, начальство завсігди на таке сердиться,
але вже коли Штинчук випивав, то був тихше води і нижче трави, мугикав собі щось під ніс, гейби співав, а говорив хіба з кіньми, коровами на фермі, з котами і псами приблудними, і жаден пес на нього не гавкав ніколи, хіба здалеку, ото в Сафата щ? лютий Бровко був, а Мухтар у Швалюка й того лютіший, так і роздер би чужого, навіть не муркнувши, а до Штинчука і той, і другий ластилися, ніби щось він таке їм умів сказати, чого ніхто не знав, і не взнає ніхто, от зараза! поїхав уже,

читати