Завантажити

що-небудь та розіб'ються, тому найкраще було влягтися на дно, чим глибше, тим тонше чути самого себе, сумного, тим доречніша віра в коротку скорботу, що ім'я їй небесне; тому ми й були рибами, і хто встигнув пірнути, той встигнув, а хто перейнявся, того настигала піна, і він уже не міг плавати сам по собі, він уже ніщо, пір'їнка, його вже несло по хвилі так далеко, як тільки може нести, і він чувся щасливим, вірив щасливим, щастя це піна, вона коротка як пам'ять,
а вже потому, єк зачиласи стрілєнина, то місєців зо два мотлошили, і лиш коли маскалі самі себе на Сопці поклали і пішли далі в гори і поза гори, лишень тогди Петро вийшов зо свої криївки, і лиш ступив у хату, зразу на другий день забрили, тогди не повістков до войска кликали, а ходили з ґверами по селах і ловили, і кого ймили, той солдат, і Василько, шістнадцєтка єму ледве, за ґазду лишивси, Анна лежєла, то він мав і в хаті, і коло хати, та ще й коло Анни мороку, але за копійку тєжко було, і він пішов на роботу на пошту, а тогди вночи нічні приходили, а вдень стрибки, а хлопец хлоп'єчий, не килавий, з цвиком у задници, скрізь чоловіки зо зброєв ходє, то й єму хочеси того попробувати, тєгне єго на погибель, і носив пошту, тай дес у лісі здибав стрибків, тай завидів у них ґвери, і дали єму пальнути пару раз по деревах, аби оскому збити дитині, але хтос завидів тай ляпнув, а оногди на третій день пішов Василько по яблука, дичок у корчах натрусити, і не вернувси, і так єго й не найшли, а лиш пустили потому по селі балачку, що не крутітси коло стрибків тай у ґвери їм не зазирайте, такий то чєс був,
а потому були скелі, хтось із нас думав, що скелі, це ті ж кораблі, небо над ними, але під ними вода, і розвернути їх, перевернути, роздерти, думав, так само легко, як усе, що плаває, головне міцніший удар, чіткіші зусилля, агов, разом, дружно три-чотири, три-чотири, нава-лись, розде-ри, розі-три, пере-бий, ур-ра, усією піною три-чотири, а скелі стояли, піна рвалась, а сила тремтіла, немов хустина на вітрі, і хто з нас повірив і вдарився, така їхня доля, а хто залишився на хуторі дна, в тихому селі водоростей плекати свого вургуна, хто вижидав у сонмі німої краси, помноженої на злидні, той вижив,
отак уно й стаєси, що в'єси нитка, а потому урвеси, тай фертик, так ніби яблуко у воду бистру впаде, і мотлошит ним вода, рве єго, дере, а потому приб'є до єкоїс загорди, і так уно там і загниєси, і єкщо дістанеш єго з води, то так ніби черваком уно зсередини вигризене, одна мокрота і гниль, а лиш насінєчко біле, ніби хто яйця в него відклав, а все решту, крім тих зернинок, так і розвалюєси в руках, ото і є вургун, уже єк він заведеси у комус, то так єго точит, так гризе зсередини, що він уже не людина, а гейби яблуко, рушиш пальцем і розсиплеси, і він ніби жиє, ніби дихає, і навіть сказати щос може, але вже сам не свій, а з тої нехарі, котра росте, рухаєси в череві, єк дитина диявольска, лишень наверх не вилізає, бо сонечка Божого боїтси, з неї виростає така велика гадина, і ніц людині їсти не можна, хіба лиш трішки молочка попити, бо вургун, крім молока, нічо бірше не п'є, а єк щось і з'їш, то єго там зачинає так корчити, ніби він цілий світ на кавалки роздерти хоче, і такі то муки, що дивитися не мож, а пережити, то не доведи Господи, отак Анна дваціть років промучиласи, і лиш Юзя, котру кінь за губу вкусив і уна від того розум стратила, лишень Юзя могла ходити коло неї, прибирати, перестелювати, і молочко приносила, і годувала, бо слабоумна була, а слабоумних вургун не бере, бо уни можут все казати, а з того однако буде нічо,
а потому була тиша, час випливати – зраділи, і виплили, і говорили, у повнісінькій тиші казали усе, що казали, але ніхто не слухав, нікому воно не потрібне, твоє говоріння, і ти не потрібен, усякого трунку піднялося з дна, усякого стронцію, ти перестав прикидатися рибою, бережись, яка різниця, що ти заговорив, усе одно ти риба, і якщо не гачок, то принаймні гарпун, якщо не сітка, то принаймні щука все одно на тебе знайдуться, так що можеш знову лягати на дно, там не наговоришся, бо зверху такий тиск, що усі твої мови лиш бульбашки, і Лозов’яга зрозумів це першим і замовчав, бо воля, казав він, це те, що тобі сниться, а щастя, це настрій, присниться гарне, і ти встаєш як щасливий, і живеш, і бульбашки твої тоненькі-тоненькі, як павутина, а жахи присняться, і ти борюкаєшся, б'єшся об корені скель, і від каменів гострих меншає тебе, а бульбашок більшає, а тут ось, на дні, повітря як кров, чим більше його в легенях, тим ти й щасливіший,
а потому, по войні, зійшов сюди хтось ніби чоловік Лозов’яга, білий як молоко, і такий у його очах страх закрався, ніби він із того світу вернувся, і нібито розказав потому, що був на Сопці, що вони тогди німців посунули згори і в їхніх бункерах засіли, а тут під'їхали котюші, стали о-там поза яблунев і по Сопці вдарили, не знали, що там уже німців нема, лиш самі маскалі, і всіх своїх перебили, і розказував, що земля там розверґалася і горіла, що всі хлопці по бункерах були, коли то почалось, а він виліз

читати