Завантажити

. . .
 
ти мав за гріх, щоб відлучити їх,
щоб стерти шал і здерти покривало.
вони тобі кривавили, та мало,
аби хоч обернути цей поліг,
 
а вже гребти – то й граблів не настарчить,
розтруситься за обрії чужі;
а вже свобода – то маленький шкварчик,
який припадком злипся на ножі, –
 
його б злизати солоно і тепло,
як злизують сльозу з-під бандажа,
та тільки й досі піднебіння терпне,
коли язик торкається ножа
 
 
. . .
 
і те, що приживається – повільне,
і те, що прижилося – розтеклось,
лишаючи в притомному повітрі
лиш білу млость, і чорну, й синю млость.
 
так молоко збігає за краї
і гасить те, від чого почалося;
так википають простори, і роси,
і голоси, і запахи її.
 
чого іще боятися тепер?
що тисне дужче, ніж саме повітря?
і те, що приживається – повір’я,
і те, що прижилося – тільки нерв.
 
невже пульсує ще – у глибині,
роздряпавши, досочишся до крови…
та як на пінку вишуміла повінь –
чи вберігати пригари на дні?
 
 
. . .
 
а місто янголів – село.
там радість инша – там ніколи
не повертаються у поле,
з якого сонце не зійшло.
 
куди ж заходило – туди
приходять першими – одначе
там тільки сонна зірка плаче,
не народившись із води.
 
там ближче вірити, немов
усе, що віриш – доторкнеться.
і тільки вітер в полі гнеться
під ваготою тисяч мов,
 
які немовлені – усі,
і непробачені – відколи
над тим же безпросвітним полем
зійшла невисіяна сіль
 
 
. . .
 
і все ще ці пантровані дяки
(їм стільки й світа, гейби пантрувати)
вандрують попри небо навпрошки,
звертаючи до зірки, як до хати.
 
бо світиться – то є жива душа,
що обігріє, може, й нагодує,
за віршу, як за вершу, дасть гроша
(у верші риба віршу нерестує).
 
покров солодкий – ночі аж гіркі.
а те, що снить, у книжицю не зладиш.
немов у жмені, крекче супокій
над золотим патріярхальним ладаном.
 
і те, що має статися завжди,
стається так, що й сам не запримітив.
і неба в цьому світі – як води,
а вже зими – так само, як і літа.
 
і мислиться – як мисліте в письмі –
зиґзаґами нічного благоденства,
і все, що маєш – зірку у пітьмі
та ще в кишені усмішки на денці.
 
і сонні мантри вигорілих дров
тебе пантрують довше, ніж вивершують…
за цілу зірку й вірші не зборов,
то мусиш далі пантрувати з вершами.
 
 
 
ПИСЬМО ФРАНКОВИ
 
вуйку Іване, зима ся не стала ближчою:
темінь, скупа як сарака, крильми тріпоче –
днинськи на цілім світі шараґа свище
попелом куждебелит, харькає в очі.
 
я би єї просунув губами теплими,
дав би єї жентиці Вашої впитиси, –
тілько не слухают пальці, зараза, – терпнут.
кажете, вуйцю, кріписи – а єк кріпитиси?
 
бавити на дозвіллі тонкі декаданси?
игри проповідати, ламкі й старечі?
кликати хоть би й курву, аби до данцу?
дайте ми ліпше, вуйцю, штурханця в плечі!
 
наше мнєке письмацтво хоть туль до рани,
дуль єму насукай з верені старої…
трохи си влекшу душу, вуйку Іване,
та й піду стояти далі… а мо’ й достою
 
4.04.2004, Бечкова неділя, Київ
 
 
 
. . .
 
в розмитім небі в?лико для суші.
на кількоро примарних острівків
якщо і набредуть притомні душі –
то й там їх не зоставить супокій.
 
застереже – і солодко, і високо.
на дальні меви ближча пустота.
і злущуються душі, наче висівки,
з-під древка опівденного хреста.
 
і майже всі колишні застереження,
як марно перемарені літа,
покірно пролітають крізь мереживо
їх майже непомітних пролітань
 
 
 
. . .
 
синій муляр – золота вода:
що накоїш – тим і заспокоїшся;
тільки птах, що тричі пролітав,
упізнає, де твоя околиця,
 
і змовчить – не ти їх мурував,
ці тризнаки в копоті потилиць;
ти прийшов, і плакав – і плодились,
цілий світ плодився наповал;
 
і тепер на синій інструмент
тільки простір сиплеться, як сажа:
перший зрадив, другий поневажив,
і покора густе, як цемент;
 
випіниться, виліпиться світ,
від якого кельма не відстане;
лиш птахи, що прилітають рано,
фресками лягають на живіт
 
 
. . .
 
береженого втримує сніг на губах –
тане гостро, як пишеться
– люзом
розковзається

читати