Завантажити

потомлену землю, рясну і нагу,
що могла би і досі прожити без мене,
 
проростати камінням, з якого ніхто –
лиш єдина трава пробиватися вміє,
ворушити губами – зеленим листом,
що і досі чекає свого водолія,
 
зупинятися там, де в криниці рясній
тільки голос, як тиша, вологий і млосний…
ти нап’єшся цілунку, ти майже дорослий,
та слова твої досі відлунюють в ній
 
ДЕВ’ЯТИСИЛ
 
за тридев’ять до царства докосив,
аж искорами бризкало з-під бруса.
трава лягала селебристо-руса
насінним краєм під дев’ятисил.
 
а ти вертався, бо вертати мусив –
рубав “у бабу”1[1] схрещений масив
приглушених росою голосів
під соковито вистояну вусінь.
 
а то оман – він тнеться, волохатий,
легесенько – аж мочара чудна
почвакує з досади під ногами.
 
і царство жаб сполохано булькате
м’ясистий корінь втримує із дна,
допоки косить комариний гаман

 
ЧОРТОПОЛОХ
 
куди то їх сполохано і нащо,
повиривавши з пащі, як із пращі,
закинуто у цей небілий світ,
де пиріїться комариний вигін
і кожен вітер творить власний вигин,
а все одно літає слід-у-слід.
 
і полохкі, як палахкі – поволі
шуршавим листям розгортають долі,
смолу плакучу скліпують з-під вій.
чортам би їх лякатися – одначе
небілий світ за ними тільки плаче.
терпи, козаче, комишиний рій…
 

ДЕРЕВІЙ
 
і сам хоч серед поля деревій,
а все одно коріння урослиниться.
на глинищі, де кожен пагін винищив,
усе одно прокинеться – і свій.
 
чекай собі, допоки не вчекається,
що навіть біла крайка чорно крається,
а вже про решту годі й гомоніть –
не дерево хитається, а віть.
 
тож над травою позираєш високо,
а ті, в траві, такі самі, як ти –
перебирають почорнілі висівки,
шукають почорнілі храбусти.
 
тому й чекай, допоки не вколишеться,
що навіть сад над білим світом виситься,
а вже за решту, певно, тільки мрій
про крижмо зір, де втопишся – і свій.
 
а що дерева теж бувають вищими –
така їх дерев’яна простота.
із них так само робляться небіжчики
і в инший світ відходять – у тартак.
 
тож деревій, щоб далі не чекати:
над білі брижі це било храпате
угорнеться, усмокчеться, вгризеться
до кореня, до каменя, до серця…
 
 
ІНТРОДУКЦІЯ: ПЕТРОВІ БАТОГИ
 
це така у чорта гра
щоб розсердити петра
затоптати до ноги
всі петрові батоги
 
послухай петре
повітря сперте
над білим світом
півсвіту літа
а все що далі
чорти стоптали
лишився корінь
цикорій
 
доки сердиться петро
з кореня росте било
заплітається в батіг
доки чорт іще не втік
 
а чорт не впертав
що це вже петра
дістав по крижах
що ледве вижив
над синім цвітом
у світі літо
било і корінь
цикорій
 
БЕЗСМЕРТНИК
 
даруй йому смерть без смерти,
а так – саменьке життя,
де дні, як комахи, вперто
свій трунок витягують,
 
крильцями сухостою
пурхають навмання.
де ж я тобі з росою
вигойдаю зерня?
 
даруй йому ніч без місяця,
вибілену на пил –
у порожнині вміститься
тільки сухий ковил:
 
слідоньком від копитця,
білим, як молоко,
тільки живий нап’ється
понад материком.
 
даруй йому час не чаґовий,
не омелиний час;
вічність його зачовгана –
тільки солоний чай:
 
вип’ється, ніби виб’ється
серце із-під трави…
смерте моя на вилицях,
кажу до вас на ви,
 
смерте моя без смерти,
я би без вас умер.
приставте мені до серця,
бодай комариний ґвер,
 
стніть мене ятаганом
голосно, із плеча…
буде колись погано –
вип’єте з мене чай
 
ЗОЛОТОТИСЯЧНИК
 
це військо має тисячу дзеркал
із прожилками в кожному полоні,
і хоругви не жовті й не червоні
пульсують, наче жили на руках.
 
це військо тепле – кров йому гірка,
завоювання майже безборонні.
на золотому сонному підсонні
воно зійшло, неначе з рушника.
 
але вночі тут зорить партизанка –
і оченята блимлять крадькома
на дальній ліс, неначе привид замку.
 
їх тут без ліку, тисячами, тьма,
їх ніжно так, неначе справді зарька2[2]
усенький світ звойовує сама
 
 
ДРАГОЛЮБ
 
налити подорожньому по чверці
такої трути світлої, як та,
що не боїться жодного прихистку.
 
і слід-у-слід немов іти за ним,
допоки він немовби не вернеться
до того

читати