Завантажити

сповиття…
 
я теж боюся – може, зовсім трішки –
і пальцями торкаюся до шкла:
там перехожі – круглі, наче сніжки,
там з кратера небесного зола
 
уся така холодна і сипуча,
уся така… аж біла на землі,
і десь вулкан, який її озвучив,
дрімає у тонкій захмарній млі
 
 
ЗАГАДКА ДЛЯ СТЕФИ
 
Дочці
 
усі сови
попросиналися,
із небесних зворів
очима світяться,
 
лиш одна сова
зо звору висовилася,
над сонним ставом
пір’я чистить.
 
 
. . .
 
Іванові Андрусяку-молодшому, синові
 
відьмацької луни збитошники-смереки
усе тебе пімнуть зментроженим іва,
усе тебе знайдуть на поприщі далекім,
і як кота за хвіст, піймають за слова;
 
і ти їм говори, як до гори говорять:
порадьмося, горо – посуньмося, горо, –
але безлісий верх тікає далі в гори,
неначе й не було;
 
і знову ця луна: івасику, іванку,
розгонисте іва спіткнеться об слова,
на досвітку душі стара смерека ранку
вітається, немов і справді ще жива,
 
і справді ще стоїть, і справді гори вищі,
щоліта вищі так, аби не міг дійти;
скажи ти їм, скажи, зіпрись на топорище,
вони змовчать усе, що договориш ти;
 
івасику, іва, загоюйся словами,
від них парує ліс і виситься трава,
від них усе стає довершене так само,
лише не забувай – тримайся за слова,
 
і далі говори, як до гори говорять, –
гори собі, гори, бодай хоч догори:
івасику, іва…
перетікають гори
все далі догори
 
. . .
 
за бродом брід, а там, за бродом – броди,
все каменисті, мощені ребром;
адамової млосної свободи –
волам по крижі – занести добром
 
у ці краї бодай би намагався,
в ці каменисті, мощені краї,
де навіть сонноброві кураї
за три версти наслухають поганця;
 
волам по крижі – сказано – вода,
журитися – хіба що по голоблі,
і ця свобода, млосна і руда,
яку переживуть лише хоробрі
 
самі собі – усю переживуть,
за три версти спровадивши адама;
ще є ребро, ще світиться вода нам,
іще воли намощені у путь –
 
бредуть собі, бредуть собі, бредуть
на цілих три версти поза Йорданом…
 
. . .
 
парує ця земля, пітна і зрозуміла.
росинками її душа тече до тіла,
і догори тече усепросвітлий дух,
відроджуючи час почерез вічний рух.
 
парує ця душа, тонка і незворушна,
у мушлі самоти їй солодко і скрушно,
і світиться її зеленоокий німб
із цятками душі, що світяться на нім.
 
парує це життя, терпке й простоволосе,
у голосі його життя парує досі,
у голосі його, у космосі його,
де тільки Бог тебе тримає за свого.
 
і ти собі паруй, натруджений довіку,
приречений на гру ніяку і велику,
приречений на те, що зиждиться душа
і Бог тебе знайде, як тільки забажа
 
. . .
 
поезія народжується з того,
що випливає з уст Його й луною
між вигини земні перетікає,
із уст дерев через уста трави
передається пошепки.
ти чуєш,
як радісно мовчать вони сьогодні –
це їм такі слова переказали,
якими тільки вмитися і жити –
бо для життя не треба більше слів.
 
бо все воно народжується з того,
що недочуєш, чи недоказали,
чи просто приглушились у росі
іще тендітні кроки Немовляти,
і їх трава прийняла і обняла,
а ти ходив і витоптав траву,
 
і все слова вишукував – уривки,
окрушини словесні, насінини –
і все тулив їх, бідних, у рядки,
не чуючи при тім, що не словами
тобі Він каже: – Я усе скажу…
 
. . .
 
Господи – це земля!
синя така – аж синя...
знаєш, яка в ній сила
передрімає, зля-
 
каючись оддалік
(синя така – аж сива)
істини, що скосила
променем з-під повік.
 
Господи – чоловік!
жовтий такий – аж білий...
всі би ми уціліли,
знаючи лікам лік-
 
арство Твоє рясне
(синє таке – аж синє) –
виголоси нам Сина:
меншого не мине
 
. . .
 
закладеться на те, що хоч в камінь живи,
хоч у голос криниці відлунюй на місяць –
а тебе не мине поцілунок трави,
без якого немає ні сонця, ні місця
 
на останній землі, що сама не зійшла,
і зійти не дає, і зайти не воліє –
що солодка, як воля, як млака і мла,
її грудка мала не діжде водолія;
 
тільки слухай і кайся на доторки губ,
на зелене проміння – усе ще зелене,
на

читати