Завантажити

простір, що майже пропах
чимось добрим і чимось… байдужим.
 
 
і не з тих береже, що зійшлися до дня
потолочити –
небом прибите, червоніє насіння
– чи просто зерня –
 
чим його доробити?
 
 
. . .
 
і ці сніги шляхетного покрою –
тонка й сипуча Божа благодать –
війнуть подолом і пошурхотять
грайливо й тепло слідом за тобою,
 
і брунька продихатиме кору,
іще тонку, іще не задубілу –
так перше слово, ніби перше тіло,
живцем перелетіло на вітру,
 
і солодко торкнуло білоту –
не видихай – вона, тонка як небо,
стікає з тебе, витікає з тебе,
виказуючи бруньку золоту 
 
. . .
 
лишень тому, що поруч – океан,
і він такий невилюднений, наче
життя його – повірите – козаче
зайшлося таном – і загнало в тан.
 
і хай тепер, озвучене собою,
хвилюється і чайок стереже,
на мапі волі мапою самою
позначене згрубіше, як ножем –
чи шаблею, чи тільки ятаганом –
крутим, як берег, набожним, як бриз…
 
вилюднюється.
чайка в небі тане.
і дальній тан
випростується вниз
 
. . .
 
од пісень одпіснів,
і нічого – мовчаться,
тільки дощ навесні
повільніший од щастя.
 
мелодився в собі,
майже пристрастю повен,
і корець до губів
прикладався, як човен.
 
хай би всіх переплив –
і ні слова, де ближче, –
та ламається спів,
як тонке топорище
 
. . .
 
чин листя в досвітку пропорцій,
коли розсочується ґніт
і барву в хрускоті таїть,
щоб запалитися від сонця, –
 
м’ясиво свічки соковите
в озлобі теплій і твердій
так загусає на воді,
немовби справді хоче жити, –
 
немовби все воно горить,
і дощ Великого Престолу
лиш на воді лишає кола,
що пропорційні кожну мить
 
. . .
 
куди тобі приходити з піснями,
як до великих альбо до чужих,
і до нестями, пташе, до нестями
пресований відспівувати жмих,
 
і клеїти язик до піднебіння,
де високо береться вагота, –
це майже чутне в голосі насіння
немовби все нутро переверта,
 
немовби ще кудись ощебетати
і, з-під крила осмикнувши перо,
зібгати в горлі ликаве, як шмата,
усе своє наспіване добро,
 
і майже подивитися на люде –
які вони розвиті помеж нас…
коли їх наберуться повні груди,
тоді усіх і видихну нараз
 
. . .
 
пророцтва тут усмоктані углиб –
за доступом хіба іще до променя;
тут поховання найстаріших риб,
які були на хлібі переломлені.
 
вони були солоні від води,
чи від води здавалися солоними, –
а ти, рибалку, сам тепер бреди
лякливими своїми оболонями.
 
що набредеш – усе воно твоє,
як знаки на розпластаному камені…
здається, тут мальки усе ще є,
та годі наловити вже руками їх
 
. . .
 
Дочці Єлисаветі на 9 березня
 
проходить день – і тихо, як Тарас,
твоя земля стирається – і видко,
як витікає заздрісно і швидко
із-під сповитку порожнистий час,
 
як тішиться оскомина руда
своїм серпанком,
як дніпро і кручі
переступає другий, третій учень,
і корчиться під плотом лобода,
 
і ті лоби, що знаджені давно,
лобами крешуть,
іскрами тріскочуть, –
 
і день іде, як виводок до ночі,
натерши очі сивим полином
 
8.03.2004, Київ
 
  
. . .
 
(за байбараком байбарак)
шуми, байраче,
до тих, хто викопав навзнак
ярмо козаче
 
і на толоку присвітив
шкарадним тілом,
коли над прісні храбусти
воно злетіло
 
і начувалося усіх –
живих і житих:
кого носитиме з-над їх,
аби носити
 
і не проситися, а так –
з ярмом бо вище!
…за байбараком байбарак
мовчить і дише
 
. . .
 
до того промислу ще б трохи солонини, –
а там, де сорому, то можна й не вгадати.
до половини все ще сходиш з полонини,
від половини маєш спини ґудзувати.
 
чи ще ґудзуються? – питаєш. – йой, ґудзують,
почерез дебри носять ноги за плечима.
ще пантеличать, лобизають, слябезують,
ще їх хороба ні холєри не навчила,
 
іще моцуються, як верби на припоні,
грозяться листячком – а гиля, сірі, гайда...
до того промислу ще б крихти несолоні –
а те, що солодко, саме від

читати