Завантажити

тебе знайде
 
. . .
 
цей простір безконтрольного сповіщення
про те чиї, і скільки їх, і де;
ця мерзла глина в патрубках ідей,
заквашених баґнетами і віршами,
 
ще тяжко облипає ґумаки,
ще тужиться, і міситься, і кришиться,
ще волоки, як затяжні вовки,
на полі крику завивають високо;
 
приручені до жеребу і жертв,
до чесних снастей і до слави митої,
лишаючи онучі оксамитові –
кого і де цей виводок пожер;
 
і скільки їх, і всі вони чиї,
настояні на стоптаному глинищі;
чого їх досі виводок не винищив,
по чоботи врізаючи краї;
 
чого у цьому мерзлому вінку
їх майже обезкровлені сповіщення
і досі видаються тільки віршами
на сірому ламкому повідку
 
ІМЕНА
 
за церковним календарем
я мав би називатися
Єлевферієм,
дружина – Агавою,
син – Хрисанфом,
дочки – Олександрою і Марією.
з ними було б найпростіше,
як і з кумом Ростиком,
який насправді не Володимир,
або з Процюком,
який не Євдоким.
і навіть кума Антибіотика, –
він же Іван Іванович Сенчук,
який мріє про власного трактора, –
не звуть Харлампієм,
інакше я у дитинстві
не вигадував би йому шпіцнамено
й не зупинився на тому,
яке пасує найменше.
 
хоча насправді
я мав би бути Михайлом,
так само, як тато
й обидва моїх дідусі,
одного з яких я майже не пам’ятаю,
лише солом’яного бриля
й сінокіс на Мартинюковому,
а другий ліпив із мене людину
вже тоді,
коли я найдужче любив
товктися йому по плечах,
так само, як зараз
товчуться по мені вечорами
мої дочки
Єлисавета й Стефанія.
 
який тісний світ
у затінку своїх
трьохсот шістдесяти п’яти імен,
яких дещо більше,
себто насправді значно менше,
ніж було заплановано
 
 
 
 
 
 
 
 
СТАРИЙ РУСТИКАЛЬНИЙ ВЕРЛІБР
 
шуті – або комолі, як кажуть
на Слобожанщині, –
завжди агресивніші.
навіть проходячи мимо,
можна допастися їхнього гніву,
спричиненого кольором,
чи ходою,
чи квіткою дзвоника
в теплій долоні повітря, –
так ніби думка,
народившись у камені лобної кістки,
у ньому ж і розчиняється.
 
майже як у низькорослих
чоловіків,
чия думка, зачинена в їхньому рості,
надимається,
надимається,
надимається,
а тоді бац –
і все!
і повітря
випручуться,
як зі святкової кульки,
яку відпустили,
не зав’язавши хвостика.
 
шутих – або комолих,
як кажуть на Слобожанщині, –
тримають на прив’язі,
випасають подалі від стежки
і ближче до хати –
про всяк випадок –
похмурих і недовірливих,
як низькорослих чоловіків.
 

 
PAVUK
 
Virshevi Andrija Bondaria “Latynka”
 
shklianky najkrasche vidmyvaty
kropyvoju – todi vony
stajut’ prozorymy, azh naputsovanymy,
a zhalkyj solodkavyj dukh
do samohonu prosyt’sia,
dribno pokoliuje jazyka
i navit’ pislia tretioji ne vyvitriujet’sia,
lyshen’ po chetvertij,
koly vzhe ne chutno smaku.
 
todi zavariujesh kavu
i, obpikajuchy jazyka,
povertajesh jomu vyzhalenyj smak.
 
i lyshe koly huby
namatsujut’ huschu,
znovu zvertajesh oko na shklianku
i zavvazhujesh u nij
malen’koho biloho pavuka,
jakyj staranno obtsilovuje
naputsovani stinky,
 
vyzbyruje reshtky zhaliv
chy zhaloschiv
 
 
ҐУМАКИ
 
калюжа –
страшенно приваблива штука,
особливо якщо зачалапати в неї
у татових ґумаках
із височенними халявами,
закасаними так,
аби можна було ледь згинати
ноги в коліні.
 
тоді уподібнюєшся стихії,
розбиваєш запінені хвилі
об глинисті береги,
спостерігаєш, як кришаться валуни,
як острови накривають тайфуни,
як великанське каміння
ковтає розбурхана
рясна каламуть.
 
ти всемогущий
у татових ґумаках,
у курточці з капюшоном,
підв’язаним ґумочкою
 
 
 
МІЙ ПЕРШИЙ ВІРШ,
НАПИСАНИЙ НА КОМП’ЮТЕРІ
 
якщо ти все ще хочеш аби вона приходила аби вона іноді вчувалася в кутиках вуст тоненькою бризкою запаху повільною усмішкою на стику поміж словами тремтливою родимкою на солоних губах якщо ти все ще хочеш бачити відгомін її тіни між пальцями сторінок і скрику її лякливу фату на долоні якщо вона ще проступить і згорнеться тихим зеренцем у землю твою понуру під солонцем як під серцем і досить тонкої вологи поміж губами слів і родимки досить лякливої як

читати