Завантажити

левада і фати тобі навіть прозорої з ночі щоб сонними гливами прокинувся садом умитим немов пророчим у слові немов у лігві якщо ти ще цього хочеш забудь про верлібр
 
. . .
 
сміх розуму породжує загрозу
оскомини – а навіть печії,
коли слова тріскучі, як занози,
безсило упиваються в краї
і спричиняють судорожні сльози.
 
сміх розуму – масна ознака пози,
біль розуму – осмислення її
 
. . .
 
слова спроваджуєш словами
і мнеш старого батога.
мой, ялове! – твоя вага
на ваготу – ходімо з нами –
 
за тридев’ять – за те, що сам
собі озвучив і означив,
за те, що виляском телячим
об сонні кураї кресав,
 
об маків цвіт і маків хрест,
об може инші мирні злаки…
мой, ялове! – ідуть сараки,
димує крес…

. . .
 
до полонинських підступали днинськи,
джмелиним медом склеїли вуста.
дрімав коло потока пан ординский,
пан лебединський Біблію листав.
 
маржина пасла, як оса на квітці,
перелітала з синього на тло.
коравий вечір над потоком свідчив,
про те, чого в потоці не було.
 
пан лебединський розгортав сторінку,
а пан ординський вуса в жмені грів.
маржина пасла солодко і дзвінко,
як тиша на коров’ячій горі.
 
збиралось небо понад головами,
громадилось й вистояну синь.
джмелі понад потоком полювали,
і їм з води вчувались голоси
 
. . .
 
сердечка крил, здається, симетричні –
ті самі барви, той же зріз очей,
і кратери тендітного сторіччя,
в які пилок розгублений тече;
 
лиш на краю, де прожилки темніші,
одне-єдине макове зерно –
ти заховався в сутінковій тиші,
та все ж тебе набачило воно,
 
як родимку – у просвіті тонкому,
де місяць навіть глибший від води –
прикрий її – зігрій її – знайди
пилком, що не дістанеться нікому…
 
вже в кратера осиплються краї,
вже місяць переповнить ополонку –
ти симетричний – ти пройдеш, де тонко –
вона ще не зійшла – знайди її,
 
бо проросте, як очі на тепло,
дрібоньким маком всіється – і вродиться, –
і вся земля, печальна і породиста
нечаєно змахне одним крилом
 
. . .
 
це той – на шлаках,
на широких водищах,
на личаках, мов з міді лушпайках…
йому так добре в цьому світі водиться,
немов його помилує рука.
 
отак от раптом візьме і
помилує –
і вже кажи їй, що собі кажи –
рука рукою – килами чи вилами –
бодай хоч квилив, аби тільки жив.
 
ну то й живи…
і так тобі живеться:
завтовщки з палець сутолока рветься,
завглибшки з душу гнеться метушня.
і вже тебе минає, як волає,
ця чорна рана врозріз небокраю, –
а вже й до раю навіть не спиня…
. . .
 
що губиться – то майже як до губ;
що вирветься – то майже як губами,
коли розріжеш непокірний луб,
неначе шкіру – морщиться так само
чи брижиться:
 
затяті письмена
триматись купи мусили довіку –
а тут береш цю літеру дволику,
а з неї тільки патока сумна
тече на волю,
 
волею тече
і губиться – і вже не випромовиш,
а мов з-під шкіри вириваєш слово,
і вже про тебе мовиться: рече
 
. . .
 
за голубами – сірими, як мряка –
спадає сиза мартівська роса.
короткоствольний день, немов гілляка,
впивається в брунатні небеса.
 
вже все зійшло і все уже зійшлося,
та тільки дратва виховзнула з рук.
за вітром тихо гнулося волосся….
на звук воно згиналося, на звук!
 
. . .
 
місяцеокого крику твого – вересень
з-на тонкої води – не тонкий
– не тоне
як тільки зійдуться в світи – вернеться
як тільки зійдуть зі світів – стогне
 
за золотим заплело, та все золото,
та все кучеряве – і проситься
 
а тільки плети-не-плети
– все заплетено
переливай – не проллєш
– крапля чорна
ото б натоптати вітрів
– і торбу на плечі
– і нічого
 
лиш кого не стрінь у світах
– та все косиці –
та на місяця волоокого
випростоволосуються
. . .
 
люблю з вікна дивитись на лапатий –
як він лягає вишукано – сніг, –
як він до шкла не вміє прилипати
і перехожим горнеться до ніг,
 
як він повільно й тихо проникає
у цю кімнату, як у це життя,
і за ламким зернистим небокраєм
його лякає біле

читати