Завантажити

заглибились на територію, – а тут місцеві, поголовно озброєні, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобі ринок невільників. А ще б розуміти, до чого іде мова… Чи не про те, як краще порішити шураві? Військовий люд хоче знати, почім вуха солдата «страни совєтов». Бійці дивляться на командирів, а ті знизують плечима. Що робити? Права на перший постріл немає. Залякати? Ні – насмішити. До радянських вже кілька років придивлялись, робили висновки, провокували. Новачкам треба показати хазяїв країни – показати, що вони є та ще й які серйозні. Недоброзичливі погляди, погрози криком, жестами – ось вони, перші враження. Плюс до того кліматичний шок, похідні умови, гаддя отруйне, павуки – божевілля.
Але трубу проклали. Баланс інтересів. Мудрі командири шукали компромісів на рівні вождів місцевих угруповань (немудрі рвалися в бій). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Ніяких письмових гарантій. Слово сардара (польового командира) – вища гарантія життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, місцеві запасались каністрами. Пізніше вони доїтимуть цю невичерпну вену, як ту корову.
Гайки під час прокладання крутили мало не цілодобово. На перевалі Рабаті-Мірза буквально загинались від незвичайних перепадів температури і розрідженого повітря. А там – Герат, зачищений бомбардуваннями. Дорога кричала рваними ротами мінних розривів: «Назад, Іван! Додому!». Населення дивилось так, що не повертайся спиною – розірвуть. Далі – знову перевал. Як ті каторжники, рухались вперто, доки дійшли до Шинданду. Пустили гас і… почались проблеми іншого характеру. У новій трубі почали з’являтись рукотворні отвори. Легкосплавну руру і свердлили, і прострілювали, а коли бажали просто напаскудити – підривали. Як її уберегти? Сторожові пости не могли перекрити всю зону відповідальности з численними поворотами у складній гірській місцевості. Отже, мали 150 кілометрів головного болю і повний комплекс бойових послуг.
Ця крива, наче життя, алюмінієва нитка нитка, лежала у кількох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого інженерного задуму, на ґрунті, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, тобто, не вирівнювали рел’єф. Тримались напрямку, заданого бетонкою, кинувши оком: «Клади туди». І рукавичкою відмашку, щоб солдат бачив, куди класти. Отак вона і валялася кілька років, транспортуючи вогненосне питво для авіації. Відрізки алюмінію, стягнені гвинтами за допомогою фланців. Примітивна магістраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнішого способу транспортування пального не винайшли. Автомобільне ж возили цистернами.
Моджахеди знали номенклатуру вантажів, номери колон і час їх проходження. Тіньовий «департамент» логістики працював зразково. Салютували вибірково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрілювали бомбовозів. Може я не поінформований про такі напади, але так казали. КамАЗи, навантажені важкими авіабомбами на відкритих напівпричепах демонстративно перетинали весь гарнізон з півночі на південь, повертаючи на розі управління дивізії. Тягачі вигідно відрізнялись від ухайдоканих наливників, яким завжди не вистачало колес на осях. Чому ж партизани занехаяли свою визволительську справу? Можливо, не поспішали на передчасну зустріч з гуріями. Розривом однієї фасонистої болванки знесло би і колону, і тих, хто її полює.
Як на параді, боєприпаси пропливали за парканом штабного містечка. Організувати тут великий «ба-бах!!!» і все, вважай голову війська відірвано від тіла полків. Тут уся розвідка, дивізійний зв’язок, особий відділ, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнізону і ваш покірний слуга.
Знову ж, кажу, цілісність колон напряму залежала від її репутації на певній території країни. Злочинів, скоєних проти мирних людей, не забували ніколи і не попускали цього. Не кажу, що аморальність була невід’ємною рисою радянського воїна. Якраз тут і приклад для нинішніх окупантів. На жаль, не скажу й про чистоту рядів нашої армії, бо там, де багато людей, там заводяться дрібні злочинці і крупні хижаки.
Десь недоумок пограбував дуканщика. А нащо ж брав чуже? На те в нього є набір аргументів. Хіба дуканщики не були посібниками партизанів? Хіба у їхніх закладах не пропадали шураві? І таке інше. Пусте пасталакання. Треба розрізняти де «наше», а де «ваше». Хороший чужинець –… (самі знаєте який). Крадіжка не стільки била по кишені крамаря, скільки смертельно ображала жителів кишлаку. А бували випадки ґвалтувань. Діти попадали під колеса… Починався розгул помсти. Мститимуться самі, або передадуть справу до рук польових командирів. Дружня банда враз стає ворожою і батальйон починає втрачати людей. Совість треба мати будь де.

Його величність дуканщик

Пострадянські покоління не зрозуміють мене. Для нас не дивина, коли через сімейний загашник проходить не тільки гривня, але й інші купюри іноземного походження., не як колекційні зразки, а повноцінний засіб розрахунків. На доляр уже не

читати