Завантажити

всім і все. Нова влада перемістила центр уваги з окремих родових груп на неосвіченого селюка, гнобленого за часів короля міського трударя, працівника паншерської копальні, чи нафтопромислів Мазари-Шарифу. Соціальні гасла, вкинуті у виснажені безпросвітною каторгою маси – улюблена «цукерка» комуністів. Вони не стали чекати результатів демократичних (псевдодемократичних) перетворень Дауда, коли він, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до своїх рук. Перша конституція, парламентські вибори – червоні політики не дали шансу проявити бодай якісь ознаки гуманізації суспільства. Країна мала такий шанс – стати на шлях оздоровлення і тоді вони стали б непотрібними.
Пан Гелайні продовжує:

«Країна розвивалась у напрямку повноцінної демократії. При королі (Захір Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартійної системи в Афганістані. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рік) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кінцевому рахунку призвів до путчу Таракі (1978 рік) і військового вторгнення (1979 рік). Дуже сумно, що Афганістан спіткала така доля. До демократії усім слід ставитись дуже обережно.»

Гелайні – один з тих, хто від початку був у жорсткій опозиції до прорадянської влади. Навряд чи його погляди відображають думку 13-16 мільйонів афганців, але мені сьогодні цікаво знати, що собі мали в голові корінні жителі країни, чинячи опір нам – окупантам. За що вони дерлися гірськими кручами, тягнучи за собою важкі кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, міномети, безвідкатні гармати. Чи тільки за гроші вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони підривали трубопроводи, переходили мінні поля, вирізали активістів так званої народної влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совість, отруювали воду. То може вони – садисти? Гелайні був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Він – людина з серйозною освітою, опанувавши чотири іноземні мови, маючи власний капітал, розтрачував його на боротьбу з інородною пошестю. Цікаво, як Саід Ахмад Гелайні оцінює причини того, що сталося:

«Ми не настільки наївні й злопам’ятні, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про підготовку рішення надіслати війська в мою країну. Але люди при владі зробили страшну помилку, яка призвела до великої трагедії… Зрозумійте, коли ми дозволили нашим
офіцерам їхати у Радянський Союз і вчитись у ваших військових академіях, це означало, що ми довіряємо вашому керівництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довіру. Радянський солдат залишив по собі погану пам’ять в Афганістані. Адже найбільші втрати були серед мирного населення. Ви, жаліючи війська, ухилялись від прямого зіткнення на полі бою, але потім розправлялись із селянами у кишлаках… Сьогодні мені не соромно дякувати американцям за надану нам військову і фінансову допомогу. Ми вимушені були прийняти її, щоб захищатись від сучасної армії. Але нехай всі пам’ятають: якщо хтось спробує встановити свій контроль над Афганістаном, ми битимемось із ним, як билися з вами.»

А виявляється, на правду можна дивитись з двох боків? Хоча, є чим заперечити на деякі твердження Гелайні, однак це, як у кожному спірному питанні, всякий має свою, зрозумілу йому істину. І його останні слова, хіба вони не мають підтвердження у сьогоденні? Нині діти тих, хто збивав наші літальні апарати, смалять по авіації об’єднаної коаліції. Ану розберіться тепер, хто і які інтереси відстоює у Афганістані.
Один з літераторів у погонах під час дій контингенту писав нариси про зразки афгано-радянської дружби. Він яскраво переповів, як незаможні афганці піднімають голову услід гелікоптеру і усміхнені махають руками. Життя ж не було схожим на догматичні штампи. Ну, по-перше, коли я попав туди у 1984 році, місцеві вже звикли до того, що у небі щось гуде, а на дорозі гуркоче. По-друге, з чого би їм за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш літак через рамку прицілу. А так… Посмішка східної людини може приховувати люту ненависть. Посмішка не означає щиру радість. Коли наші БМП заїжджали у кишлак, старійшини теж посміхались. Але коли війська повернулись у Союз, на їх місце прийшли бійці, скажімо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всіх. Прибічники порядків НДПА*, колишні помічники маріонеткових керівників потрапили у пекло помсти.
Нам здавалося, якщо годуємо з долоні весь Афганістан, то їх обов’язок бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев’ять років навчали нас поважати чужі цінности. Чи навчили? Принаймні американці нашим сумним досвідом не скористались. Чим це закінчиться? Важко сказати. Ресурси США величезні. Але в успіх янкі я не вірю і не вірю в щасливу долю симпатичного Хаміда Карзая.
Нав’язана демократія нікому не потрібна, навіть якщо вона супроводжується роздачею подарунків. Нині триває боротьба за майбутнє країни. Його по-різному тлумачать політичні опоненти. Кожна сила обіцяє прихилити небо народові,

читати