Завантажити

винищувач полагодили. Льотчики отримали дозвіл на виліт і, відірвавшись від смуги, не пішли лівим розворотом по «коробочці», а рвонули навпростець «городами», бо той, хто думкою бачить двері своєї хати, трошки втрачає дар здорового глузду.
Я милувався кожним літаком у небі і того разу бачив два винищувачі з прибраними шасі, але ще доволі низько. Ведучий вів літак, не міняючи курсу. За ним підлеглий – майор Чегодаєв. Кілька секунд вони красиво йшли парою на форсажі. Раптом другий МіГ каменем пішов донизу, сховався за обрієм і … я побачив чорний гриб вибуху. До слуху донісся хлопок і все. Реакції льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашута склався. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падіння. Гуркіт реактивних двигунів заглушив важке туркотіння ДШК. Тому, як версію, я висував попадання літака у супутній струмінь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумів зрізати невеличкий швидкий винищувач. А може й він здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцілити у транспортний тихохід, а інша – вполювати МіГа у чистім полі. До того ж, це набагато ризикованіше. Зухвалість і вдача, замішані на ненависті, робили можливими чудеса.
Так от, людина у кабіні бойової машини, від реву якої вже можна увійти в ступор, ще по цей бік кордону, але сім’я чекає за кілька десятків хвилин льоту. Рядовий виліт. В ньому вся надія на повернення до великого світу, скріпленого, скроєного десятками родинних ниток. Тут він – бойовий льотчик, там – чоловік, батько, син, брат, друг, товариш, сусід. Однією кулеметною чергою розірвано плетиво складних стосунків. Кулі рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Кургані, залишивши тільки половину життя овдовілій жінці, половину батьківської ласки безбатченкам. Пішли гуляти Союзом посмертні телеграми: «Ваш син…», «Ваш брат…». Ударна хвиля сколихнула гарнізони, увійшла до школи, де колишній учень Вітя Чегодаєв мріяв про небо. Подивіться на масштаби катастрофи, заподіяні однією смертю, і тільки тоді помножте на тисячі інших душ, полеглих невідомо за що.
Навіть великі трагедії усвідомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусідські двері, а голосіння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змістом. І не багато ж потрібно зусиль – однією кулею руйнувати цілі світи, – світи, роками облаштовані у душах. Жила людина, жили і її мрії, емоції, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нічого не стало, як написано: «вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!», Псалом 145:4.
Не можна порахувати, у скільки разів помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Відмотати куделю подій до самого початку неможливо. Перший винуватець ніколи не стане відомим. За чиїм пострілом почалася перестрілка? Ні, не у кулі, а у першому зневажливому слові криється зло. Навіть не у слові, а у думці, в бажанні. Така зіпсована природа Homo sapiens – постійно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нігтем. Слабший бере кийка, а той – рушницю. Починається безкінечна бійня.
Дорогі мої, а ви знаєте, на чиєму боці правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бійців? Чи за душманів? Може за тодішню афганську владу? Або за американську чи європейську моделі демократії? Оці різні системи цінностей борюкалися у людському фарші з 1979 до 1989 року, не довівши своєї правоти. На кого пальцем не покажи, побачиш жадобу мести, влади, грошей. Навіть поза війною, коли дві базарні баби не літературно криють одна одну, іде накопичення порохових льохів. Значить, ми завжди готові розвести багаття війни, хоч у своєму домі.
Іноді ворога треба бачити у дзеркалі, а його шукають у сусідньому дворі, за далеким кордоном. Кожен вважає – це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бійці зуба. Бажання мати таке, як у сусіда. Ні, не просто мати таке ж, а щоб у нього не було. Сьогодні я питаю себе – чому тоді я спокійно носив заряджену і готову до бою зброю? Хто мені загрожував і хто хотів вигнати мене з моєї землі? Як тисячі солдатів стають убивцями? Кому це потрібно? Лишилось багато питань, на які важко відповісти. Я шукатиму відповідь, знаючи, що та МОЯ війна нікому не була потрібна.


Чорні вісники

Спробуйте раціонально пояснити різницю між слов’янською, азійською, чи кавказькою ментальностями. Навчаючись у школі, я щиро вважав радянську людину ідейним типом, без ознак національної приналежности. Міф зруйновано. Лишились питання. Я ставлю їх, знаючи, що відповідь може дати тільки мудрий знавець душ, тому запитую чисто риторично. А от і головне, до чого веду. Ситуація така: тіло полеглого воїна супроводжує і передає рідним військовослужбовець тієї частини, де служив загиблий. Везе він рештки до України, чи Білорусі, або до Росії і там його називають синком замість втраченого рідного хлопчика. А якщо

читати