Завантажити

та тільки ж тягнуть за різні боки. Спробуй всіх задовольнити, а вони просто приречені шукати підтримки всередині республіки, у населення. Інакше, що чекає Афганістан далі? Дай Бог, завершиться і ця війна. Коаліційні війська розсмокчуться по світу. Далі що? Он поруч Іран давно дратує Захід, - недалеко до нової війни. Слова, сказані паном Гелайні, сьогодні ставлять ще гостріші питання:

«Ви повинні зрозуміти, що відбулась страшна наруга над моєю країною. Виросло ціле покоління людей, котрі нічого, крім війни не знають і не бачили. Вони вміють тільки воювати. Згадайте знамениті афганські килими, якими славилася моя країна. Ще десять років тому люди вишивали на них піраміди і верблюдів. А сьогодні – лише танки, бойові літаки і бомбардувальники. Ось що сталося з моєю країною! Як багато освічених людей – істинних носіїв афганської культури – загинуло, або покинуло простори батьківщини. Виїхавши, треба повертатись, але куди? В напівзруйновану країну?».

Афганістан пручався під чоботом іноземця, відкинувши всяке поняття гуманізму. Тому пілоти робили щось неймовірне, ризикуючи звалити літак у штопор, тільки б не підставити борт під удар. Кара Немезиди то тут, то там підбивала баланс справедливости.
Підлітаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме місто роздивитись практично неможливо. Аеродром винесено далеко на північ. А оскільки літак почав зниження над самим аеродромом, то більш-менш виразно побачити вдається тільки окремі кишлаки. Місцевість не така живописна, як Кабул. Відносно невисокі гори бовваніють віддалено, надаючи широкий простір гірському плато. Висота над рівнем моря 1000-1200 метрів. Мабуть, шиндандська авіабаза у плані безпеки найспокійніша. На всі сторони від неї відкрита місцина. Мінними полями наблизитись впритул до літовища малоймовірно. Але стовідсоткової гарантії навіть тут ніхто


НДПА* - Народно-Демократична партія Афганістану.
не давав. Зрідка траплялись обстріли і наразитись на свою порцію підігрітого металу можна було легко.
Колись тут було розбудоване перське місто Забзевар, що у перекладі звучить як «Зелені поля». Тобто, назва сама за себе промовляє – землі тут родючі. Основний сільгосппродукт – опійний мак і «легші» культури, багата овочева номенклатура, баштанні. Ріка влітку не висихає, зрошуючи селянські клапті. Крім того, воду качають із свердловин і є діюча система кяризів.
Така вона – шиндандщина, велика територія навколо міста, населеного переважно таджиками. І їхній варіант перської мови, дарі, абсолютно зрозумілий радянським таджикам. Один народ, розведений по різних окопах через комизи людей комуністичної національности – дивна війнуха.
Але офіційна мова провінції не дарі, а пушту. Її носії – пуштуни, чи як там кажуть деякі народознавці – паштуни. За звичкою я «укаю», бо ми всі так вимовляли і цей варіант, як на мене, більш знайомий всім. Багато спільного несуть в собі обидві мови. Вивчивши кілька словосполучень однією з мов, не виключено деяке порозуміння з носіями іншої. Та великодержавні амбіції, виплекані в нас системою, дозволяли сподіватись, що кожний літній негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати «вєлікій р-р-русскій язик». Хай мені дарують шановні мешканці Сходу за образливі обороти, - не своє кажу. Цьому вчили, збираючи під крильце «великого брата» батрачків з усього другого і третього світів. А вони вчили. І не одну іноземну мову.
Якось у невеличке віконце джелалабадського кантину (напівдержавна крамниця) наш офіцер для приколу кинув пару фраз англійською. Звідти у відповідь дали здачу мовою Шекспіра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, відшукавши трошки французьких і німецьких речень. Щоразу він чув відповідь тією ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького університету (як мінімум, той володів чеською).
Сутужно живуть люди шиндандщини. Віддалена провінція межує зі східними територіями Ірану. Коли заворушення погнали з країни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всі хотіли воювати. Не розуміли, за ким правда. Нова республіка може й приваблювала майбутніми золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати під червоний прапор революції, вже завтра у твою халупу можуть прийти нічні гості з автоматами і запропонувати те, від чого важко відмовитись. У хаті стоятиме дитячий і жіночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось відріжуть з живого тіла, можливо – розпорють живіт і напхають туди землі. Це так, щоб іншим не кортіло. Війна не робиться у білих рукавичках. Або ти ідейний до кінця, або шукаєш компромісів. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там міну підклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по голові необережному шураві, та й у банду. Траплялося командирам викупляти своїх солдатиків через старійшин за гроші, за ту ж таки зброю. Не за мисливські рушниці, звичайно.
По яких тільки країнах Сходу не «паслися» афганці, яким вдалося вислизнути з країни.

читати