Завантажити

тіло слід передати в Узбекистані, Туркменистані, чи Азербайджані, то супроводжувач мусить подбати про власне життя. Поганих вісників там не люблять. Інша мораль. Скільки ж правд існує на нашій землі?
Людина готується зустрітись зі справжнім горем. Там, на війні, вже відболіло. Хтось втратив друга, але скоро переживе гіркоту. Діючий солдат, повірте, бачив більше вбитих однополчан, ніж середньостатистичний радянський громадянин. Припустимо, сьогодні відбувся траурний мітинг, але безнадійність не надломить солдатську волю, він не кричатиме: «Як далі жити?». Осібно стоїть чорний вісник – експедитор вантажу «200». Він постане перед запитальними поглядами рідні і прощаючись вдруге, дасть переоцінку полеглому під голосіння жінок і нескладне «лякрімоза» самодіяльного оркестру, а не під ледь тремтячу промову замполіта.
Від вісника чекали слова. А якщо правда така, якої не можна казати? Бойову втрату пояснити легше, бо кулі – дури. Там сама присутність серед бою тягне на геройство. Хай не всі матросови і гастели, і далеко не кожен з них – до останнього набою… Але під перехресним вогнем, чи в лавах атакуючих, у розвідці, при прочісуванні місцевости – він скрізь герой.
Інше питання – наслідки нехлюйства, дідівщини, недисциплінованости, чиєїсь дурости… Таких теж возили. І навіть реальних злочинців, відправлених на той світ вимученими побоями первогодками. А ти, бойовий офіцер, вези і балансуй між правдою і брехнею.
Ось мене знову потягнуло на філософію. Може годі тих роздумів про мораль? Я брехню не вітаю, але знаю, – випади мені доля доставити чужій матері її вбите дитя, у багатьох випадках я би не впорався. Розуміючи складність таких доручень, командири частин давали негласне право супроводжувачу побути кілька днів вдома після виконання місії. Відрядження виписувались з запасом, щоб людина встигла трошки психологічно реабілітуватись в оточенні родини.
Не забуду молодого офіцера В. Хрустальова – командира штурмового вертольота. У квітні 1986 року під час бойової операції наші втратили кількох бійців. Капітан вивозив одного з них в останню путь. Я запам’ятав його через таке прозоре, чисте прізвище.
Золоті крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще міг бути льотчик?). Не такому «консерви» у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирі було просторо для майбутніх орденів. І він би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенітну позицію, не напоровся на зустрічну чергу. Згорів у розбитій машині капітан, а через дві години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко – екіпаж Мі-24. Моє серце стрепенулося, коли я почув знайоме прізвище у скорботному списку. Хтось знову повіз безмовних пасажирів «Чорного тюльпану», добираючи потрібні слова, мішаючи до купи правду і неправду, аби лишити хорошу пам’ять по людині. А більше нічого й не буде, книгу діянь закрито.

Гарнізон

Цікаво жити поблизу великої авіабази. Тренуючись, льотчики крутили пілотажні фігури над нами. Їм було зручно в’язати свої петлі над рівниною, безпечно знижуватись до висоти польоту півня. Бувало, Міг стрілою пролітав над дорогою, робив дугу на форсажі, переходячи в блискавичний набір, долітав майже до сонця, та, мабуть обпікшись у його променях, далекою
цяткою повертався зворотнім курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу і повторити атаку на наше світило.
Дорога ділила гарнізон надвоє – така собі велика кільцева, дуже-дуже велика. Це головна наземна артерія країни. Від північного кордону вона спускається до Кандагару, повертає спочатку на схід, а потім знову на північ, через Кабул, перевал Саланг і до знаменитого мосту на річці Пяндж. Замикаючи кільце, магістраль перетинає північні провінції Афганістану.
На відрізку Турагунді-Шинданд уздовж дорожнього полотна нашими воїнами покладено трубу. Можливо, вона унікальна. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авіапальне. Вперше такий спосіб транспортування застосували на ділянці Термез – Баграм. У 1984 році 150-кілометрову гілку проклали на нашому напрямку, адже переконались, що рурою можна швидше і безпечніше перекачати потрібну кількість гасу без надвисоких втрат живої сили і техніки. І цей пункт перестав бути проблемою автобату. Відтоді проблеми почались у трубопровідного батальйону.
Я читав статистику ліквідацій наслідків диверсій. Неспокійно, хай йому, служилося рядовому трубопровіднику. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, – такий великий, вигнутий донизу кран, навоювались вони досхочу. Спритні селяни на рівних конкурували з духами у диверсійних справах. Ремонтні бригади часто міняли просвердлені, прострелені, та підірвані секції. А на кожному із 150 кілометрів труби не поставиш вартового з автоматом. Траплялося їм лагодити нитку під свинцевим дощиком. Куди подінешся? Зупинять нитку – перестане літати авіація.
Афганістан зустрічав окремий трубопровідний батальйон непривітно. Перетнули кордон,

читати