Завантажити

людей попросимо. Хто нас затримав? Ми на бійців не схожі. Скажемо — пастухи, худобу відганяли, і ніхто нас не займе. Ну, гайда». Страшно мені стало від таких слів, під грудьми холодець труситься. Ну що тут, думаю, говорити? Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить він, думаю, отут мені кишки — і шукай тоді качки в очереті. «Ага, так ти злякався, значить... Боїшся? А я не боюся». Шурх поміж соснами — і був такий. А я стою — з місця не зрушу. Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бігти?
Тимко зірвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.
— Пішли до Махоткіна, — тихо наказав він.
— Чого? Хіба він і мене викликав? — не второпав Марко.
— Пішли, даси відповідь за те, що дезертира покривав.
Марко схопився руками за сосну, злякано запросився :
— Не губи мене, не карай, Тимку... Що ти робиш? Тимку... пусти, пусти мене...
Тимко стояв перед ним задиханий і гнівний:
— Бичачий оривок. Ну що мені з тобою робити? Нцтовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода — всохне. Вона хоч тінь дає, а ти на якого чортового батька живеш на світі?
Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:
— Тимочку, а ти не заявиш на мене?
— Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.
Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди:
одним можна вірити, іншим — ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього» люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».
Перед світанком зробили «підйом»:
— Троянівка, ворушисьі В темряві загомоніли люди:
— Ти куди торбу тягнеш? Думаєш, як темно, то не бачу?
— Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь. Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
— Стрункої.
Темний чотирикутник завмер.
— Кроком руш!
Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.
— Припинити розмови!
Петлювали лісом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кінця, другий — з іншого. Коли сходилися на середині, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову.
Відсталих не було.
Колону повели далі.
Світало. З темряви поволі виступали стовбури дерев, угорі, між кронами, світлішали небесні озерця.
Знову зупинилися. Сержанти забігали, рахуючи людей. Якісь два військові ходили слідом за сержантами. Потім всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою, і сержанти пішли в ліс, а командири стали поперед колони і повели далі, з лісу.
— Куди нас ведуть? — шепталися в колоні.
— Приведуть — довідаєшся.
— Спати хочеться — очі злипаються.
— Браття, в кого є на цигарку?
— Так не дозволять же.
— Яв рукав...
Після перепочинку — походом далі.
За кілька днів пройшли Слов'янськ, Костянтинів-ку, Дружківку, заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову і невловиму, як міраж, військову частину. Висловлювалися різні припущення. Одні говорили, що їх перекидають на Далекий Схід, інші — в Середню Азію, треті — кудись за кордон, у Персію, чи що...
— Пропадемо, — бідкався Марко. — Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вміємо?
Найгірше те, що люди, надіючись, що їх скоро обмундирують, брали найветхіший одяг, і тепер він розповзався на осінніх дощах, взуття рвалося, сухий пайок закінчився, і люди голодували. Уранці прибули на станцію Яма, яку недавно бомбили німецькі літаки. Склади горять, у рейках ще не стих бомбовий гуд, на колії — ешелон з пораненими. Один вагон сплющило, як консервну банку, перекосило двері і вікна, всередині стогнуть поранені, санітари метушаться з носилками, але ніяк не можуть дістатися досередини. Здоровіші поранені в піжамах, білих сорочках, а то й просто голі, по пояс похрещені бинтами, сходяться звідусіль у мазуті і вугільній пилюці — ховалися од бомб під паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для вугілля. Військовий лікар ходить за начальником станції і просить відправки: ще налетять раз — кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Ранені.
Залізничник не обзивається, він заклопотаний. Він розшукує аварійну бригаду, яку теж розігнало бомбами.
Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у житті бачив він стільки покалічених людей. «Видно, там жорна величенькі, як от стільки людей перемололи», — думав він, спотикаючись об рейки. X? прихід на станцію помітили, і начальник станції аж задихнувся від радощів: от стільки людей привалило, та ще й здорові-здоровісінькі. Ану зараз їм кайла В руки, хай розчищають колію. Хлопці торби на шпали — і за роботу. Нальотів не було. Люди працювали спокійно. Ранені перемовлялися крізь відкриті

читати