Завантажити

квітками, глечики або інший посуд, і новобранці строєм тупотіли до кухні. Повар затуляв червоною пикою віконце:
— Троянівка прийшла?
— Осьдечки вона.
— Підходь по одному.
Кожному одмірялося по черпакові перлової каші, яку бійці охрестили "шрапнеллю". Хлопці нашвидку хлебтали її і за домашньою звичкою облизували ложки. Денисові не вистачало, він брав свій глечик, підв'язаний попід вінця мотузочком, і, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного віконечка.
— Добавка є?
— Смажені цвяхи і
— Сам тріскай.
Сердито посалуючи, ішов до куреня і запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою.
— На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть від пуза, — висловлював він заповітну думку.
— А в нас оце в Троянівці пастухи картоплю печуть, — мріяв уголос Марко. — Напалять сухого картоплиння, а тоді понаносять картузами картоплі, позагортають у попілі печуть. А мати з Ганнусею коноплі витягають. Вода холодна, коли б отам ще не попере-студжувалися. Сьогодні вранці такий мороз був, що трава посивіла...
— Картоплю печуть, — перекривив його Сергій Золотаренко. — Може, німці твою Ганнусю на сковороді піджарюють. Ти про це не подумав?
— Що вони, звірі якісь, чи що?
— А як же їх називати, по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають.
У розмовах, у тривожному чеканні минали дні. Незабаром Дениса Кошару і Сергія Золотаренка перевели у навчальну команду. Якось надвечір прийшли вони до куреня обмундировані, вимиті, пострижені. Пахли водою і милом. Видно, тільки що з лазні. Сергій, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку, обсмикував гімнастьорку, поправляв пілотку, щоб сиділа точно на два пальці від брови. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки.
— Що ж, це, мабуть, нам і розлучатися доведеться, — сказав Сергій Золотаренко. — Нас у офіцерську школу направлять, а вас, мабуть, на фронт — і кожен по-своєму доріжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?
— Звичайно, правду. Хто свого шукає, той знайде. Циганкуваті очі Тимка примружились. Сергій зрозумів його слова, як шпильку під бік. І заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючіше:
— Чого це вас так довго в цих телятниках тримають? Чи не в генерали відразу хотять висватати? Тимко встав, трусонув головою:
— Ти що, в морду просиш на прощання? Підходь, я за це дорого не візьму.
Сергій ступнув уперед, шкіра на вилицях зачервоніла.
— Куди? — перепинив його Денис. — Як барани на толоці.
Він подав Тимкові мозолясту руку і, підштовхуючи поперед себе Сергія, пішов вайлуватою ходою. І ні туги, ні суму не було в його очах, немовби він розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битій дорозі.
На другий день виявилося, що немає одного з тро-янівців — Гараська Сича. Шукали його по всіх підрозділах, по лісах, понад Дінцем — не знайшли. До Тимка в .курінь прибіг озброєний гвинтівкою боєць:
— Ви Тимко Вихор?
— я.
— Ходім зі мною.
Тимко струсив із сорочки сухі соснові голки, вийшов із куреня. Боєць пропустив його вперед, ішов мовчки. Тим'ко озирнувся і хотів запитати, куди він його веде. Боєць ошкірився і легенько торкнув Тимка багнетом під лопатку:
— Тюпай, тюпай, нічого озираться...
— А ти не штурхайся багнетом. Я тобі не арештант,-— заграв жовнами Тимко.
— Це ще невідомо...
Тимко крутнувся на п'ятах, на його губах клекотіла лють. Боєць примружив очі, наставив гвинтівку:
— Ти що хочеш, зараза, щоб я тобі живіт розпоров? Ану вперед!
Тимко нехотя повернувся спиною до бійця, закрокував по піску. Такого приниження він ще ніколи не знав. Тимко увійшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.
— Куди? — запитав один із них.
— До старшого лейтенанта Махоткіна.
— Проходь...
Тимко не один раз чув, як згадувалося це прізвище бійцями. Як тільки хтось із бійців нарікав на погану їжу в запасному полку, лаяв причіпливих командирів або висловлював своє незадоволення положенням на фронті, йому говорили:
— А чого це ти розбазікався? Хочеш до Махоткіна? — і боєць відразу ж затихав.
Коли мизаті, гостроокі і неговіркі бійці в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив:
— О, махоткінці пішли. Кашу із смальцем тріскають.
Вели когось без ременяки і пілотки, всі шепотіли:
— Он уже... Повели до Махоткіна...
Тимко не дуже цікавився, хто такий Махоткін, що він робить, тепер же насторожився і відчував неспокій. Усе, що він бачив, хотіло задавити його волю:
вартові, що мовчки стояли кожен біля своїх дверей, залізні шафи із величезними замками, тиша, настороженість, загадковість.
Боєць провів Тимка по коридору і відкрив двері, що вели до малесенького передпокою.
— Стій тут, — наказав він і, обсмикнувши гім-настьорку та поправивши на животі поясок, зайшов у другу кімнату. Через хвилину вийшов звідти і кивнув на

читати