Завантажити

двері: — Давай.
Тимко переступив через поріг, двері тихо закрились і клацнули замком.
В кімнаті не було ніяких меблів, крім залізної шафи в кутку і письмового стола, що стояв біля вікна. За столом сидів переперезаний ременями чоловік; голова у нього була важка, лиса і квадратна, руки маленькі, нервові, очі олов'яні; обличчя брюзкле, нездорового картопляного кольору, як у людини, що мало буває на повітрі і багато палить. Тимко майнув очима по кімнаті: вікна загратовані, на столі теж маленькі грати, мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди і злегка нахиливши праворуч голову. Він не був у військовій формі, а в домашньому, тобто в чоботях з штанами на випуск і голубій сатиновій сорочці, порваній на ліктях і спині. Тому він так і доповів, що «мобілізований такий-то на ваш виклик з'явився». Олов'яні очі обмацували руді Тимкові чоботи, на яких ще й досі сиділа порохами троянівська земля і зеленими лишаями сохли коров'ячі кізячки, чорненькі штанці, у яких парубок ходив у артіль на роботу, міцні груди Тимка, що двома сковородами проступали крізь сорочку, дихали спокійно. Тимко обмивав своїми чистими очима картопляне обличчя переперезаного ремеиями чоловіка.
— Я — старший лейтенант Махоткін, — нарешті обізвався чоловік, що сидів за столом. — Що вам відомо про Гараська Сича, що цієї ночі втік із частини?
Тимко потис плечима:
— А що відомо? Втік — і все.
— Він не говорив з вами про втечу?
— Ні. Не говорив. Та хіба той, що думає тікати, кому скаже?
— Буває так, що й говорить, особливо вірному товаришу... А в нас е дані, що ви полюбляєте товаришувати з утікачами...
В Тимка сипонуло морозом поза спиною: це — Сергій. Сергій Золотаренко. Це його робота... Це він розказав про мене і про Джмелика». Тимко витримав довдад олов'яних очей. Махоткін розгорнув папку, що лежала на столі, і довго та уважно читав її.
— Так тобі нічого не відомо про Сича?
— Ні.
— А хто у вас є такий, що може втекти?
— Хто ж його знає. Хіба до чужого залізеш удушу.
— А ти часом не збираєшся?
— Збираюся. Тільки на фронт.
— Навряд чи тобі вдасться.
— Поживем — побачимо... — усміхнувся Тимко. Махоткін устав із-за стола, з папкою в руці підійшов до залізної шафи.
«Запер туди і мою душу», — гірко подумав Тимко. Потім Махоткін підійшов до Тимка, пощурив очі, погрався ключами і сказав, з цікавістю зазираючи хлопцеві в обличчя:
— Стежка твоя запетльована, хлопче, і якщо ти і надалі мірятимеш землю лисячим слідком, то гляди, щоб у залізний капкан не попався... А тепер — марш звідси!
Тимко, похнюпивши голову, побрів до дверей, які відкрив вартовий, що супроводжував його до кабінету Махоткіна.
У дверях Тимко зупинився і хотів сказати: «Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землі сліди, в одного лисячі, а в другого — вовчі. Розберись, чиї кращі», — але стримався. Боєць випровадив Тимка надвір, і Тимко сказав йому на прощання:
— Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронті залізні галушки хапать, то краще людські душі. Тільки життя, бачиш, по-різному повертається. І колись правда припре і тебе до стіни...
— Ти мені побалакай більше, — огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його і швидко пішов пісками до своїх куренів.
Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мішком.
— Ти чого не спиш? — запитав його Тимко.
— Досада роз'їдає. Сидимо, як до лакола прип'яті. Інших у часті порозпреділяли. А ми? Так. Ні в тин ні в ворота. А може, нас і справді кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування, то нічого не говорило? Якби знаття, я б зарані заяву написав до вищого командування, щоб мене ні в льотчики, ні в моряки не брали, а тільки в піхоту.
— Чому ж так?
— У льотчики вибирають таких, що на голову міцні, а я — нікудишній. Вилізу на клуню — і то голова крутиться. А як підтягнуть під самі хмари та попокрутять мертвими петлями? Що тоді з мене буде? Формена ганчірка. І на морі я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лід жене, — так і підперло до горла. А на морі? Там як почне кидати то вниз, то вгору, то не втямиш, де небо, а де земля. Мені тільки на сухопутті служити. Дуже великий я охотник по землі ходити. Так що ж тобі командування говорило? Не питало про Гараська Сича?
— Питало, та ще й лаяло.
— Це мій гріх, — зітхнув Марко. — Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» — питає. «Я», — відповідаю. «Ходімо надвір, я тобі щось скажу», — просить Гарасько. Вийшов я. Він відвів мене в сосни і каже: «Хочеш Троянівку побачити, то я тебе навчу, як це зробити». Я насторожився, думаю: «Тут формене діло не чисте...» Відводить він мене ще далі і тихо так шепче: «Ходім, — каже, — зі мною, і за тиждень будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчі є — на двох вистачить. А ні — то в

читати