Завантажити

невиразне, простягаючи до Тимка довгі кощаві руки, кудись зовучи його.
«От історія. Що ж мені з нею робити? — подумав Тимко. — А що, коли це шпигун, переодягнутий у жіночу одежу і прикинувся божевільним. Треба відвести в село».
— Ану, марш вперед, марш!
Вона покірно пішла, щось бурмочучи і тремтячи від холоду.
Через півгодини вони були в селі.
Тимко постукав у двері, за якими спали командири.
— Хто там?
— Це я. Вихор.
У білій сорочці появився комісар.
— Що трапилося?
— Шпигуна спіймав.
Костюченко до цієї звістки поставився спокійно.
— Заходь.
Тимко підштовхнув бабу наперед. На столі так само горіла кадильниця-жировичок. В кріслі, не міняючи пози, спав Храпов. Почувши чужі голоси, прокинувся.
— Хто це? — запитав, показуючи на обірвану жінку.
— От, знайшов у степу. Белькоче — нічого не розбереш. А хто така — не знаю. Може, шпигун якийсь?
— А, це та, що нам про неї говорили, — усміхнувся комісар, дивлячись на Храпова. — Обшукайте її.
Тимко обмацав у неї кишені. Баба весь час усміхалася, водила носом, ніби до чогось принюхувалась.
— Нічого немає.
— Добре. Як у степу?
— Спокійно, товаришу комісар.
— Гаразд. Стару заведи у якийсь порожній будинок, хай вона там обігріється. Це божевільна німкеня а колоністів.
— А може, тільки прикидається?
— Ні, — усміхнувся Костюченко. — Вона справді божевільна. Нам про неї говорили в районі. Як бачите, німці її не захотіли брати з собою.
В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, піднявши вгору висохлу, в жилах руку.
— Що вона белькоче? — запитав Храпов у Костюченка, який знав німецьку мову.
— Сини, каже, мої йдуть. Піду зустрічати своїх синів.
— От сволота, веди її швидше к чорту, — насупився Храпов.
Тимко вивів стару надвір, штовхнув межи плечі:
«Ще буду квартиру їй шукати. Хай іде, куди хоче» — і пішов до своєї хати.
Назустріч вибіг Марко і, ні слова не говорячи, прожогом кинувся в садок. Його довго не було. Потім прийшов, ліг поряд з Ахметкою.
— Почему не спиш, сюда-туда ходиш? — обурився Ахметка. — Чушка об'єлся? А?
— Тобі б , таке, — щиро побажав Марко, постогнуючи. — Де ти бродив цілу ніч? — звернувся він до Тимка. — І повечеряли без тебе.
— Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, — усміхнувся в темряві Тимко.
— Тобі сміх, а мені... Ох ти ж горенько... — і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу.
З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук — шапка на потилиці, шинель розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати, — цілу дорогу теревенить, одне кінчає, друге починає.
— Ото, пане-товаришу комісар, як хочете, то повім, як було, — починає він, пхаючись наперед.
— Товаришу, без «пане», — поправляє його Ко-стюченко і посміхається.
— А, так, так. Коли ж запхався мені той пан у голову, щоб його чорна хвороба вдарила, що й викинути не можу.
Сонце пробилося крізь туман, гріло землю, і вона парувала стиха, тужавіла; дороги просихали, ставало легше іти. На горбах маячіли людські постаті, і коли мобілізовані підійшли ближче, то побачили, що то бійці копають окопи. Жовта глина лежала на стерні свіжими купками. Обабіч горіло маленьке вогнище. На лопаті, що лежала на пустих кулеметних коробках, висів котелок. Літній, зарослий щетиною боєць щдкладав сухі соснові щепи, кашоварив.
— Братці, не буде в кого махорочки на самокрутку? — запитав він, витираючи червоні руки об штани.
— Задніх питай, там народ багатший, — порадили з гурту.
— Що за частина? — запитав, під'їхавши, Храпов.
— Ось, риємо, — показав на окопи боєць і незадоволено насупився. — Отак кожного разу. Вигепаєш окоп по шию, цілу ніч сорочка не просихає, а вранці команда: «Відступати». Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого закурити чи ні?
Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет із свинячого міхура.
— Де такого доп'яв? — засміявся боєць, любуючись кисетом.
— Це мені один равин подарував.
— Що? — не второпав боєць.
— Бери, коли дають. Чого розпитуєш. Люди познімали з плечей торби, розташувалися на короткий відпочинок. Раптом хтось крикнув: «Повітря!» Деякі попадали на землю, деякі застрибали в окопи. Тривога виявилася даремною. Два німецьких месери прошуміли стороною, залишаючи за собою металевий дзвін.
— Чекай, чекай, — посварився йому вслід Прокопчук. — Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися.
Всі засміялися. Прокопчук зняв із себе торбу, розсупонив й, вийняв сало, примовляючи, як на весіллі:
— Їжте, людоньки, їжте. З доброго кунця сало. Із жирного. Може, хто курятини бажає, то й таке у нас є. Ану, Марку, гости людей на добре здоров'я.
Бійці повилазили з окопів, дружно накинулися на гостинці, смоктали курячі

читати