Завантажити

Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той розчуня'вся, вставився сонними очима на Хому.
— Вставай швиденько. В колгоспі зеренце роздають. Людей як мурашечок. Треба поспішати, бо другі пшеничку заберуть, а нам послідок лишиться.
Павло втелющився очима на вікно так, немов за ним борюкалися леви, яких він уперше бачив.
— Ну, ти йдеш чи ні? — палірувався Хома на таку Павлову кволість.
— Явдохо, може, піди? Га?
— О боже, він ще питає. Ви бачили отакого тюхтія? Люди біжать один поперед одного, аж падають, а він... Іди мені зараз же, бо як візьму кочергу, то тут тобі й вода освятиться.
Павло зліз із печі і став зазирати то під стіл, то під піл, то полід лави.
— Чого шукаєш? Чого шукаєш, іродова твоя душа?
— Чоботи десь пропали.
Явдоха полізла під піл, гримнула ними посеред хати:
— На!
Павло, сапаючи, взувся. Чоботи зсохлися і не налазили. Тоді Явдоха кинула старі калоші із солом'яними встілками. Павло підв'язав їх мотуззям, щоб не хляпали.
За хвилю знову вертається Павло. Поліз на піч за кисетом. Виліз звідтам у крейді, як мара.
— О-о, о-о-о-о, — голосила посеред хати Явдоха, посилаючи сто сот чортів на Павлову спину.
У колгоспному дворі — гамір і крик. Біля комор — вируюча юрба. Люди лазять по засіках по коліна в пшениці, гребуть у мішки, у рядна, в торби, в пелену. Григір Тетеря на все махнув рукою, сидить під коморою і плюеться на всі боки:
— Тьху. Чи ви показилися? Куди лізете? Усім хватить.
Та його ніхто не слухає.
— Бери, браття. Тепер все наше. Якиме, давай сюди мішки, — кричить червонопикий Карпо Джмелик, Северинів брат, що днями з'явився у селі.
— Підводи із Леньків прийшли?
— Тут.
— Під'їжджай. — Куме, ануте поможіть зав'язати.
— Набехкав, що й не сходиться?
— Так пшениця ж. Як золото...
Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.
— Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? — уже не витримав Хома. — Тут гав ловити нічого, коли на таке пішлося...
Мовчить Павло. Як зупинилися очі на Беевій горі, так і стоять там, заклякши. Сидів ще з годину, потім зітхнув тяжко:
— Да-а-а! Дохазяйнувалися, — і пішов до комори, назустріч Хомі.
А у того очі рогом лізуть, чувал до землі давить, ноги трясуться.
— Підсоби, Павле.
Павло знімає зі спини чувал, несе до засіки, половину відсипає.
— Що ти, Павле, навіщо? — метушиться Хома.
— Неси, кажу, — раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються.
Хома смішно моргає руденькими вусиками, дрібу-лить додому з неповним мішком за плечима.
Надвечір все перейшло на справжній грабунок. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями ва землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву. Жили в лугах та ярах віками. Кого не візьми — рідня: кум, оват, брат, племінник, хрещений батько. Були в них свої, ніжим не писані, дикі закони: вкрав — не позивайся, сам украдь. У тебе сусід — дугу, ти у нього — воза. Творилися там страшні самосуди, бійки та сварки.
Настали колгоспи. Залужани земельку і конячок віддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втягли-ся в роботу, але працювали лінькувато. До того, що одержували на трудодні, в три рази більше докрадали і жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цілим обозом, стали розтягати інвентар: борони, рала, плуги, навіть сівалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його ніхто не слухав: дядьки робили своє.
Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного і сильного, і ще з десяток троянчан, що крутилися біля комор, і повів на дворище. Павло теж пішов із ними. Карпо Джмелик, розіпрілий, червоний, із Северином зсаджували на гарбу віялку.
— Що ж ти робиш? — підійшов до нього Тетеря. — Це колгоспне майно, а не твоє.
— Тепер усе наше, — ще дужче почервонів Карпо, і очі його зажерливо спалахнули. — Твоя вже ниточка обірвалася. Зась. Досить нас у колгоспі душить. Тепер вільними господарями будемо. Німці землю роздадуть, і буде все, як було.
— Он як ти заговорив, — підступив увесь потемнілий Василь Кир. — Ану, скидай віялку, зараза! Кулаки його повисли, як гирі.
— Ти мені тут не заразкай, кіптюх чортів, — ворухнув плечима Карпо, аж ватний піджак затріщав на слині.
Северин усміхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук із глибоких кишень. Кир ухопив віялку, рвонув на землю. Северин, усміхаючись, узяв його за руку, очі звіріли, в них закипав волошковий цвіт:
— Вася, навіщо скандал? Вася?
Кяр штовхнув його ліктем у груди. Северин вишкірив зуби, рукояткою пістолета вдарив Василя у висок. Кир, не відчуваючи з гарячки болю, схопив Северина за руку і крутнув так, що вона хруснула. Северин зблід і сів на землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати — Карпо та Андрій. Вони різними шляхами

читати