Завантажити

кісточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худішала.
«Своє сало в торбі тримає, а моїх курей їдять, аж ва вухами лящить. Щедрий на чуже, а свого, не бійтесь, не роздає. Плакали мої запаси».
Перепочивши, рушили далі. Всю дорогу Марко мацав порожню торбу, лаяв Прокопчука:
— Мої запаси пороздавав, а свої, бач, ні. Який хитрий.
— Або ми з тобою в голодний край, а не поміж людей йдемо? — не втрачав надії Прокопчук.
— Говоріть. Гаразд, що язика маєте доброго. Увечері проходили Старобільськ. Вулицями містечка рухалися війська, обози, евакуйовані, команди, що наздоганяли свої частини, у провулках бродили корови, коні; запах кізяків і сечі не міг розвіяти навіть вітер. Вранці містечко бомбардували. Під ногами тріщало скло, вікна зяяли чорними ротами, а на дорозі, по виїзді з містечка, стояв загрузлий по самий радіатор трактор. Біля нього два трактористи у ватяних штанях і фуфайках, обличчя в грязюці. Вони просять проїжджих і перехожих:
— Допоможіть виїхати. Що ж, отак хай і пропадає техніка?
— Щоб витягти — биків треба. А де ж їх візьмеш, — відповідають їм гнані своїми клопотами. Дорога пнеться вгору. Хтось із хлопців каже:
— Оце за отими хатами уже Росія починається. Тимко глянув на ті хати, і чимось рідним повіяло від них. Біля порога на кілку — глечик, металевий блискучий цідильник, з димаря солом'яний дим, і мариться Тимкові далека Троянівка. Це мати вже подоїли корову, відлучили теля, на столі парує череп'яна миска з галушками. Два мордаті німці заходять у хату, зривають фотографію Федота, що висить між рушниками, розбивають прикладом череп'яну миску, виводять із сарая корову і тягнуть її за оривок з двору... Від цих думок вогнем займається Тимкова душа, він озирається ще раз і ще раз, але мати віддаляються, меркнуть, вечірня темрява криє їх.
Ще три доби колесували по Воронезькій області. Нарешті зупинилися у величезному селі, поблизу від Богучара. Тимко з товаришами розквартирувався в хаті не старої ще молодиці, яка жила з двома дітьми і батьком, на диво словоохочим дідком. Дідок завжди сидів у своєму кутку за піччю, розіклавши біля себе своє немудре майно: ножиці, циганську голку, нитки і різне шкураття, — майстрував онукам теплу одежину.
Хлопці бачили, як тяжко живеться молодиці, і одностайно вирішили допомогти по господарству. Взяли із колгоспу коней, спиляли старого осокора, привезли у двір, і Тимко з Прокопчуком розпилювали його, а Марко та Ахметка рубали. Молодиця не знала, як віддячити, бігала то в хату, то в льох, готувала для рубачів вечерю. Марко доповів, що на обід варена картопля в «мундирах» і квашена капуста з олією. Прокопчук пророчив, що й пляшка самогону.
«А що ж, я ще не такий старий», — підкручував він вуса, коли господиня появлялася на подвір'ї.
Та не так сталося, як бажалося. Надвечір заторохкотіли по груддю підводи, зашниряли по дворах якісь люди. Прибіг захеканий Марко, шапка на потилиці, рижий чуб прилип до лоба.
— Арештованих нагнали! Повне село. Між ними чи турки, хто знає, що воно. У кудлатих шапках.
— Які турки? Що ти мелеш? — допитувався Тимко, знаючи Маркову вдачу перебільшувати.
— А он глянь, сюди йдуть.
У двір зайшло кілька чоловік. На головах кудлаті шапки, на спинах овечі шкури вовною догори, на ногах — постоли із сирої шкіри, змерзлі, торохтять, як дерев'яні. Лиця людей сухощаві, горбоносі, з чорними, дикуватими очима. Вони, мабуть, хотіли зайняти квартиру, але Ахметка вибіг наперед, замахав руками і швидко заговорив до них по-татарськи. Вони відразу повернули і пішли з двору.
— Хто це такі? — запитав Тимко.
— Чечень гололоба. Брат мой. Тільки-но чеченці вийшли, прибіг вістовий від Храпова, крикнув, не заходячи у двір:
— Виходь на майдан. Шикуватися.
Хлопці вскочили в хату, речові мішки на плечі — і гайда. Господиня стурбовано вслід:
— Виступаєте, чи що? А я ж і картопельки наварила...
На майдані викрики команд. Сіра обірвана різноманітна юрба, чоловік п'ятсот, вишикувалася квадратом. Картузи, кудлаті папахи, пілотки з відкоченими йа вуха бортами, шинелі, шкірянки, піджаки, з яких клаптями вилізає вата, кожухи, бешмети, зіпуни, чоботи, валянки, постоли, брезентові черевики, обмотані в ганчір'я ноги в калошах. Лиця неголені, немиті, втомлені довгими переходами і недоїданням. Люди ворушать лопатками — заїдає нужа. Перед строєм сновигають міліціонери в коротеньких кожушках і валянках. Обличчя червоні від морозу.
— Ррр-ів-ня-аа-йсь!
— Сми-иррна-а-а-а!
Сірий квадрат завмирає. На бугрі стоїть вислопле-чий чоловік у розстебнутому кожусі, ніс м'ясистий, лице фіолетове, очі маленькі, сонні. До нього підбігають міліціонери, віддають рапорт, він також піднімає рукавицю, але кожного разу опускає, не донісши до скроні. Біля нього стоять комісар Костюченко і лейтенант Храпов. Обидва в довгих артилерійських шинелях, виголені, підтягнуті, чисті. Костюченко рум'яний, усміхається, оголюючи міцні зуби. Тимко не зводить з нього очей.
«Який він хороший, наш

читати