Завантажити

недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати. Збили таку пилюку, що світа не видно. Марко, розчепіривши руки, стугонів по хаті, примовляючи: «Сіла, сіла, рябенька, сіла». А куди ж їй сідати, коли в хаті курячою смертю пахне?
Було б того гармидеру на цілу ніч, та здогадався Прокопчук відкрити двері, і повискакували кури надвір.
— Аби тебе дідько сколов, — лаявся він, вибираючи з голови пір'я.
Тимко сміявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху, як той курощуп у чужому курнику.
На цей переполох нагодився Касимов.
— Каждий хата — чушка, каждий хата — месо. Ахметка своя друг прийшоів.
Він відкликав у другу хату Тимка і таємниче сказав:
— Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
Тимко спочатку не повірив, але Ахметка так гаряче переконував, що говорить правду, що Тимко зодяг-ся й вийшов надвір. Темно. Болото. По дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Іноді мелькне чиясь тінь, глухо задзеленчить відро. І знову все тихо.
Кутаючись у теплий на вовні кожушок, насуваючи на голову поглибше смушеву шапку, Тимко пішов розшукувати квартиру командирів. Він не знав, де вона, і навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Відкрив двері. В обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тіл. Обгорнуло парою. В тій парі, як у тумані, люди. Галас, сміх, хлюпання. Баняться.
— Хлопці, в якій хаті командири зупинилися?
— Під дахом, під дахом, — насмішкувато кинули з туману.
— Я серйозно запитую.
— Тут, по-сусідськи.
Тимко вийшов і зупинився, вражений. Стало світліше. На чорну і довгу німецьку клуню падали відсвіти далекої заграви, її ледь-ледь було помітно крізь густу попону ночі. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада.
Темна ніч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить німецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
«Чого це я серед ночі їм знадобився?» — думав він, входячи в будинок, де зупинилися командири.
В маленькій кімнаті, куди він зайшов, тепло і затишно. На столі «кадильниця» — черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидів у широкому вольтерівському кріслі, і трудно було розібрати, спить він чи так сидить, задумавшись: освітлені були тільки його довгі ноги в чоботях і руки, що лежали на бильцях. Груди і обличчя приховані кімнатним мороком. Костюченко, умитий, причесаний, в білій сорочці, а яку хрестом врізалися підтяжки, перелистував книжку в цупкій оправі.
— А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
— Добре, товаришу комісар.
— Не голодні?
— Ні, товаришу комісар.
Костюченко поклав книжку на стіл, якусь мить затримав погляд на Тимкові, пройшовся по хаті.
— В клуні стоїть мій кінь. Засідлайте і проїдьте кілометрів десять у степ, у той бік, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, — скачіть сюди.
— Єсть, — козирнув Тиміко.
— Іще ось, на всякий випадок.
Комісар вийняв з кишені пістолет, подав Тимкові. Той здивовано і розгублено глянув на комісара, ніби питаючи, що це має означати і чи той не жартує. Але комісар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом. Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засідлав коня, виїхав з двору.
Чорною штольнею простяглася вулиця.
За селом зупинив коня і деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи рижу морду, розгорялася.
Тимко повернув коня і поїхав на неї, одною рукою тримаючи поводи, другою стискаючи в кишені пістолет. Заграва розгоряється, піднімаючись вище і вище в небо. Тимкові добре видно голову коня і стерновище, по якому він їде. Червоні відсвіти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиняє коня і довго дивиться на заграву; і чим довше він дивиться, тим ясніше бачить, що там метушаться якісь тіні і долинають голоси. І мариться йому, що то горить його село. Люди бігають з відрами і кричать: «Гаси, гаси!» Враз налітає ^ізрна орда німців, арканить людей, б'є, волоче. Ось вони схопили Орисю, простоволосу, в одній сорочці, розп'яли на хресті. На білій сорочці червоними тінями танцює полум'я, білі ноги в червоній грязюці. Орися виривається, кричить: «Тимку, рятуй мене, Тим-ку!» — і на мить з тієї заграви вихоплюється бліде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси розпущені. На них осідає попіл. А обіч шкіряться мордаті каски.
— Ні, гади, не буде по-вашому, — крикнув Тимко. На його крик від землі відділилася людська постать і майнула в темряву.
— Стій, — крикнув Тимко і погнався.
Кінь схарапудився, рвонув убік і став, як заплішений у землю. Тимко схилився з сідла і побачив людину, що лежала на землі і щось бурмотіла. Серце Тимка обхопив холодок.
— Хто такий? — запитав він, не злазячи з сідла. Людина мовчала.
— Вставай, стрілятиму.
Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сідлі і гримнуло в степ.
— Ану, вставай.
Людина піднялася і тихо засміялася хрипким бабським сміхом. Це була стара жінка у подертому пальті.
— Хто така, що тут робиш?
Жінка забурмотіла щось

читати