Завантажити

з-під сірої стелі.
– Асфіксія… – нарешті сумно зітхнув один з білих людей, опустивши руки і очі долу. – Зробив усе, що міг… На жаль, я не Господь Бог…
При цих словах Ангелик усміхнувся, глянув на стелю, вона розступилася, і зітканий зі світла небесний чоловік, звертаючись до душі Метелика, промовив:
– Що ж, Метелику, мусиш сам вирішувати: чи летіти тобі на небо чи зоставатися з мамою...
– Боже! – закричала мама, падаючи на коліна перед білими людьми. – Лікарю! Спасіть! Рятуйте мою дитину! Боже, не карай мене так… Не забирай в мене… мого Мете-е-елика…а-а-а…
– Ну то що, Метелику? – спитав Той, Хто на Небі.
– Мами шкода, – вперше в житті схлипнув Метелик….
– Мені теж, – озвався луною Ангелик. – Тяжко їй буде без нас на цім світі…
– Тоді залишайтеся. Ви ж бо можете прилетіти до мене, коли схочете.…
– Я знаю… Але не знаю, як залишитись… – знітився Метелик.
– Цим не журись. Просто вдихни на повні груди, – порадив Той, Хто на Небі. І Метелик вдихнув.
– Боже! – скрикнула мама, ридаючи, але вже від щастя. – Лікарю! Погляньте! Він живий! Він ожив! Мій хлопчик! Мій метелик!
Лікар, що вже було опустив руки, побачивши, що Метелик ще й усміхається, аж потом вкрився. Узяв маля за ручку, намацав пульс, зчудувався:
– Як у космонавта! Чудасія… А щойно ж… Ти чого, парубче, так жорстоко з медициною жартуєш? То в тебе є пульс, то нема… То ти вмер, то ожив… Як Лазар біблійний… Ти таке бачив, Петре, за свою практику медбрата?
Метеликові від цих слів стало легко й весело, і він засміявся, хоч і не так радісно, як завжди.
– Ну от, йому весело! – й собі здивувався медбрат Петро. – Майже 20 хвилин був відключений по повній програмі, і йому весело! А я ледь не здурів! Нема гіршого, коли дитина помирає в тебе на руках, а ти нічого не можеш вдіяти! Але… звичайно, це воскресіння радує, хоча, чесно кажучи, й лякає, бо ви, Богдане Ігоровичу, справді, не Господь Бог, і я взагалі не зрозумів, що сталося… Може те, що пишуть про дітей з такими діагнозами в пресі, правда?
– І що ж вони там пишуть? – заклопотаний Метеликом, неуважно перепитав лікар.
– А те, що нібито діти з таким діагнозом насправді не хворі, а закинуті до нас, на землю, з якоїсь планети, яка нібито на грані техноекоекзогенної катастрофи. Так вони, ті інопланетяни, – медбрат ткнув пальцем у стелю, – нібито намагаються зберегти чи переховати свій генофонд. Точніше, нібито наша земля для них – своєрідний Ноїв ковчег…
– А вони що, на тій планеті, зовсім… «того» чи про Чорнобиль наш не чули?! Теж мені ковчег для генофонду знайшли! – злегка, щоб не стривожити воскреслого Метелика, розсердився лікар на нерозумних інопланетян.
– Мабуть, у них ще гірше… – заступився за нерозбірливих прибульців медбрат.
– Та вже гірше, як в нас, ніде нема у всесвіті! – зітхнув лікар, прикладаючи якусь холодну лоскотливу цяцьку до груденят Метелика. Метелик ловив цяцьку і сміявся, гадаючи, що то так з ним грається цей білий дядько, чимось схожий на тата, і на Того, Хто на небі.
– Тому-то ці діти, потрапивши до нас, і не можуть адаптуватися і стають… коротше, хворіють, – уточнив медбрат, усе ще не годен прийти до тями.
– Петре, ти без одного року лікар, а таку дурню городиш… Газети пишуть, що на голову налізе, а от про те, що Чорнобиль дається нам взнаки – ні слова. Бо на медицину й екологію гроші потрібні. А на байки про прибульців – ні… А жаль, бо якщо так і далі триватиме, то нам самим скоро доведеться ковчег лабудати для наших дітей… Правда, космонавте? – спитав лікар, звертаючись уже до Метелика. І Метелик, щоб лікареві не було так сумно від правди, засміявся, хоча все ще не дуже весело.
– От бачиш, – зітхнув лікар, – він усе розуміє… Усе знає… Вмер, воскрес і сміється! А ти, дивишся на нього і не знаєш, що думати, тим більше, казати…
Мама, видно було по її очах, теж не зовсім розуміла, що відбувається, а тому все поривалася схопити воскреслого Метелика в обійми. Помітивши це, лікар змінив тему:
– Так! Чуєте, мамашо, що каже мій юний колега Петро? Він каже, що мусите берегти сина, так би мовити, для майбутніх цивілізацій. А я кажу, що маєте запам’ятати собі, або записати, що в дітей з таким діагнозом смерть може наступити в любий момент. Ви чуєте? В любий момент! Від нервового напруження, переляку, шоку і навіть від… як би це сказати?.. Авжеж, нелюбові до них. Такі вони чутливі мають душі. І тільки любов їх може вилікувати від того, що ми називаємо недугою, синдромом… Не важно… Зрозуміли? Що тільки ваша любов може адаптувати вашу дитину до нашого суспільства… Тільки так… Бачите ж самі, які мутації починаються у наших душах і тілах без любові, без моралі… Врешті, без страху Божого… та ще з нашою екологією… Хоч самому бери та теши ковчег, як той Ной… Так що беріть, мамашо, свого космонавта і бережіть його, як зіницю ока. А ти, хлопче, дивись мені – не жартуй з… ну, сам знаєш з чим…
Лікар печально помовчав, погладив Метелика по голівці, потім повернувся до

читати