Завантажити

спурхнути назустріч мамі, бабі і татові, які нахилившись над ліжечком, дивилися на нього круглими від переляку очима. Обезсилений корчами Метелик спробував усміхнутися, однак вони не відповіли йому радістю. Навпаки, з очей мами покотилися сльози, баба закрила руками лице, а тато, похмурий, як грозова туча, одвернувся до вікна. Метелик кволо засовав ручками-ніжками, залопотів крильцями, намагаючись прогнати від себе жорстоку потвору хвороби. Він зрозумів, що це вона – причина маминих сліз і татового невдоволення. Але не розумів, чому вони сердяться на нього, свого Метелика.
Коли напад минув і судома, скотившись із його ліжечка, відповзла у темний коридор, мама з бабою почали спішно кудись збиратися і збирати Метелика. Метелик не противився, не вередував, а слухняно терпів, коли його вмивали, одягали, виносили з теплої хати у холодний рясний сніг. Потім усі залізли в тісну машину, посадили мамі на коліна, і кудись повезли сірою дорогою поміж сірими будинками. І тільки коли за вікнами авто почали пролітати засніжені чорні дерева, він стрепенувся, залопотів крильцями, засміявся, і полетів разом з машиною низько-низько над землею…

Небавом машина зупинилася і тато, непривітний і занепокоєний, поніс його на руках білим коридором, а мама бігла позаду, теж заклопотана, знервована, лише баба жалісно посміхалася, підбадьорюючи наляканого Метелика. Потім вони зайшли в кімнату, повну людей у білому. Метелика роздягнули, посадили на стіл і почали розглядати, приязно погладжуючи по голівці, зазирали в оченята, теребили йому ручки-ніжки і лоскотали крильця. Метелик, вражений такою щирою увагою, забув про недавню тривогу, радісно крутив навсібіч голівкою, хапав людей за блискучі цяцьки на білих халатах, лопотів крильцями і, як дзвіночок, заливався щасливим сміхом. Люди теж усміхалися, а мама… Метелик глянув на маму і зіщулився: вона плакала! Сльози котилися по її рожевому личку, і робили його старим і нещасним. Метелик сіпнувся, згорнув крильця і душечку – в лялечку, і притих, лякаючи білих людей не дитячим смутком величезних і круглих, як блюдця, очей. Люди, глянувши на Метелика, спішно відводили погляди, і від того йому ставало зимно й незатишно, і так самотньо-самотньо. Щоб не дивитися на людей, він звів печальні оченята на стелю і… засміявся – стелі не було, було небо, синє і тепле, а з нього дивився Той, що був схожий на доброго лікаря і великого білого метелика.
– Метелику, – лагідно сказав Той, Хто дивився з неба, – не бійся і не журись, я завжди біля тебе… – і розтанув. І Метелик перестав боятися, тим більше журитися, лиш було жаль йому невимовно маму з татом і бабу, яким люди в білому говорили незрозумілі слова, від яких ті чорніли, як від страшного горя. Так було жаль, що раптом запекло щось дуже в груденятах, під лівим крильцем, так, ніби хотіло пропекти його наскрізь. Метелик хотів заплакати, та натомість засміявся, з відчаєм спостерігаючи, як його срібний сміх безгучно тане у чорній печалі білої кімнати.

Після тієї подорожі до білого будинку з білими людьми, нічого не змінилося у світі: сонце сходило і заходило, літо приходило в осінь, осінь – в зиму, а зима – у весну. От тільки щастя поменшало у світі, і в сердечку метелика – теж. Мама з бабою часто плакали, тато все рідше приходив додому, а навесні взагалі пропав.
Метелик, відчуваючи в тому свою вину, засумував, але замість того, щоб плакати, як усі діти, сміявся, шукаючи очима за татом.
– Тато поїхав заробляти Метеликові на велосипед і скоро приїде, – сказала сумно мама. Але метелик знав, що тато поїхав назавжди. Він пригадав, як недавно на кухні баба плакала і нарікала на когось: «Він каже, що ти винна в тому, що народила слабу дитинку? Та як він може?! Так це ж в його роду були несповна розуму! Згадай його тітку!» – і сердечко йому підказало, що то баба сварилась на тата за якусь слабу дитинку. Метелику стало шкода тої дитини і він вирушив шукати її, зазираючи у шафи, попід столи та за дивани, але дитинки не було, як і тата.
А незабаром не стало і мами. Пішла кудись і забрала з собою Метеликове щастя. Зосталися в хаті тільки він, нещасний, та печальна баба.
Баба мила посуд на кухні. Побачивши стривоженого і нещасного Метелика, погладила по голівці, заспокоїла, що мама поїхала заробляти йому на велосипед. Скоро повернеться.
Метелик хотів засміятися, сказати, що не треба йому велосипеда, що йому треба мами й тата, але тільки застогнав, як старий чоловік. А баба навпаки, заплакала, як мала дитина. І коли чорна почвара біди от-от мала схопити Метелика за горлечко, стиснути сердечко, з осіннього сивого неба за вікном зіткався схожий на веселе сонечко Той, Хто там жив, і спитав Метелика:
– Метелику, ти чого сумуєш?
– Нема щастя… – зітхнув Метелик. – Усі мене покинули… І щастя – теж. Нема!
– Не журись, Метелику, бо те щастя, що тебе покинуло, вигадали люди. А в тебе своє щастя – метеликове. І воно тебе ніколи не покине.
– Тоді чого мені так сумно і самотньо? – спитав

читати