Завантажити

клопоту! А тепер смієшся? О, чуєте, лікарю?
– Та чую… Боюсь, що з нашою екологією, вони скоро заговорять… – зітхнув лікар, нахиляючи над Метеликом переполовинене білою маскою лице з голубими добрими очима. – Справді, ніби все в порядку… Та все ж... майже 3 хвилини… на грані… В барокамеру!
І тільки-но Метелик, поворушивши лапками й мізками, почав здогадуватись, де він і що тут, в цій залі, відбувається, як… ураз усе забув! І про летюче дерево, і про лялечку, і про все-все, що було з ним у минулому житті… наче взагалі нічого й не було… Єдине, що зосталося від колишнього в матриці його пам’яті – радісне відчуття безмежного, сліпучого, всепоглинаючого щастя. Щастя, що він – є!

Минав час. Метелик ріс, виростав, і поволі абстрактне відчуття щастя набирало зримих рис і реальних образів: ніжної, мов золота хмаринка, мами, яка солодко пахла квітами і молоком, затишної, м’якої, ніби подушка, баби, надійного і безстрашного, як великий птах, тата. Вони були завжди поруч: ніжне, затишне, надіне – триєдине Метеликове щастя. Не встигав Метелик вранці розплющити оченята, як до нього вже щебетала мама:
– Ну що, Метелику, полетимо в небонько? Ой, ти ж мій малесенький, ой, ти ж мій гарнесенький! Мій золотюсінький-солодюсінький! Ой полетимо-політаємо! Високо-високо! Далеко-далеко! Аж попід оболоки!
І щоразу Метелик радісно лепетав і лопотів від щастя крильцями, бо дуже вже любив літати разом з мамою попід оболоки. І вони літали, заливаючись щасливим сміхом, ширяли-кружеляли високо-високо в синьому-синьому небі, незважаючи на те, було на світі на ту пору зелено чи біло, цвіли дерева рожевим квітом чи осипалися багряним листом.
А потім Метелика в небі перехоплював тато, схожий на великого сильного птаха. Від нього віяло суворим духом невідомого Метеликові світу, від чого душечка його разом з крильцями згорталася зляканим калачиком, та вже за мить чужі загрозливі запахи розчинялися у звичних, теплих і затишних, і Метелик радісно лопотів крильцями, злітаючи разом з татом ще вище, як з мамою, аж попід самі зорі, дрібненькі, сяйливі і розсипчасті, як Метеликів безжурний сміх.
– Скільки живу, не бачила такої веселої дитини… – дивувалася десь далеко внизу пухнаста, як подушка, лагідна баба. Вона теж вміла літати, тільки не високо в небі, а при землі – серед квітів та дерев, що росли перед хатою у дворі. Однак Метелик любив літати і при землі, пурхаючи з квітки на квіточку, з листочка на гілочку, радіючи кожній билинці-бадилинці.
Але Метеликова втіха від польотів чомусь лякала бабу. Замість того, щоб радіти разом з Метеликом, баба зводила до неба очі і просила пошепки когось невидимого:
– Господи, спаси й помилуй! Господи, воно тішиться так, ніби востаннє або… спаси й помилуй… на якусь біду…
І як у воду дивилася – біда прийшла, і, звісно ж тоді, коли її ніхто не чекав. Підкралася нечутно до Метелика в ту саму мить, коли вони з бабою літали безжурно поміж розквітлих тюльпанів, стиснула сердечко, перехопила горлечко, і тільце Метелика забилося в болісних конвульсіях. Перелякана баба притиснула Метелика до грудей і закричала щосили не своїм голосом:
– «Швидку»! Лікаря! Ради Бога, викличте «швидку»!
Бабин страх тільки розохотив біду. Вона трусила і тіпала Метеликом, викручуючи йому ручки-ніжки, ламаючи крильця, аж вони тріскотіли від болю.
І враз усе стихло: і буря, і біль, і страх, лишень було чути, як тривожно щось гупотить-гатить у бабиних грудях, і хтось волає на весь світ її нещасним голосом:
– Господи! Боже великий і милостивий, спаси й помилуй! Спаси й помилуй нас… Господи помилуй, Господи помилуй… Врятуй від поганої… від страшної хвороби…
Метелик розплющив очки і побачив над собою, зовсім близько, небо, тепле і синє, а на небі того, до кого говорила, але кого не бачила налякана баба. А Метелик – бачив. Той, до кого молилася баба, був схожий водночас на лікаря з голубими добрими очима і веселого білого метелика, тільки великого, і крила мав великі й прозорі. Він дивився на Метелика, усміхався, гладив його по голівці крилом, приказуючи:
– Не бійся, Метелику, не бійся нічого й нікого, бо я коло тебе завжди і нікому не дам в обиду… Не плач, Метелику. Заспокойся й поспи… Метелику треба спатоньки… спатоньки … а-а-а… лю-лі-лю-лі… прилетіли білі гулі, стали собі туркотати, Метелика колисати…
Метелик відчув, як легкий пахучий вітерець піднімає його разом з бабою у привітне синє небо, погойдуючи та заколисуючи, і він слухняно поринув у тихий щасливий сон…

Минав час. Сонце й далі сходило і заходило, літо переходило в осінь, осінь – в зиму, а зима стікала талими снігами у зелену весну. І все було б добре, якби одного дня Метелик знову не відчув наближення страшної біди. Щось страшне і безжальне знову стиснуло його бідне сердечко, перехопило подих. Метелик хотів засміятися, але не зміг – чорна судома люто скрутила його тільце, і він забився, з останніх сил намагаючись розправити затерплі крильця і

читати