Завантажити

відгукнеться вам Чорнобиль через 20 років! От і відгукнувся! Піди подивись у дитячі будинки – скільки там… калічок, від яких батьки відмовились! І я їх розумію! Бо це… стидно… ні, жахливо, це неможливо з таким… горем жити! Щодня бачити і катуватись, що не можеш цьому зарадити! Це не життя – це… пекло! Краще вмерти… Вмерти, і нічого цього не бачити…
– Господь з тобою, дочко! Що ти таке кажеш? Люди ж якось живуть…
– Якось! Я ж тобі кажу: віддають в інтернат, щоб якось… хоч якось жити!
– Не плач… Треба потерпіти… Може, якраз із роками переросте. Самі ж лікарі кажуть, що при доброму догляді та на свіжому повітрі діти багато хвороб переростають…
– Мамо, повторюю: не з цим діагнозом! А поїздка в село тільки віддалить розв’язку і то не на мою користь. Бо як не ховай шила в мішку, не сховаєш! Ти ж сама знаєш! А городиш таке, наче з дуба впала! А я не хочу! Не хочу втрачати Івана, бо це мій останній шанс! Який він вже не є, але… ти розумієш – останній шанс!
– То що ж робити? Ти ж чогось приїхала! З якимсь рішенням. Тож кажи, що ти вирішила робити далі? А то розкричалась, розревілась!
– Що робити? Я ж товчу тобі, що єдиний вихід для нас усіх – інтернат… Мамо, що ти на мене дивишся так, наче я падло яке чи вбивця рідної дитини? – ридала мама.
– Інтернат?!! Та це ж – тюрма!!! І як… як таку крихітку безпомічну віддати до чужих людей?! Якщо рідне не жаліє, то чи пожаліє чуже? І… взагалі… Як я в очі людям і Богові буду дивитися? – бідкалася баба, ламаючи руки.
– Ну тоді відправ мене – у психушку! В дурдом! Давай! Викликай «швидку»! Ти цього хочеш?
– Не хочу! Але й не хочу чути про інтернат! Бо як тоді мені жити?! Скажи, як мені жити, знаючи, що воно, бідне, десь мучиться?! Або… я теж поїду з ним у той інтернат! Піду! Буду там санітаркою! Щоб не перебивати тобі щастя!
Слова, якими сварилися баба з мамою, важкими розпеченими каменюками літали по кімнаті, глухим болем відлунюючи в його бідній голівоньці. Та все ж кілька черкнули різко і гостро невідомістю.
. – Що це – інтернат? – спитав Метелик в Ангелика, котрий кружеляв довкола нього, вимахуючи що ангельського духу крильми, аби хоч якось уберегти від мами-бабиного каменепаду.
– А то такий… ковчег! Для метеликів! – відповів вдавано безжурно невтомний Ангелик.
– Ковчег? А що це? – не второпав Метелик.
– А це такий… ну великий корабель… така хата, де живуть метелики… ну, перед тим, як… відлетіти у рай, – вже серйозно пояснив Ангелик.
– А що таке – рай? – запитав ледь чутно, ніби з-під великої купи каміння, Метелик.
Та цього разу Ангелик нічого не відповів, лиш показав очима на стелю. Метелик глянув і побачив замість неї, сірої, високе синє небо, а за ним безмежні зелені простори, розцвічені квітами, над якими пурхали, граючись та розсипаючи золотий і срібний пилок сміху, барвисті, схожі на квіти, метелики, а поміж ними походжав білий чоловік, подібний на доброго лікаря і великого білого метелика. І було там було так гарно, світло і радісно, що Метеликові нестримно захотілося уже полетіти туди, на зелені, заквітчані квітами й метеликами, луки, однак… не пускала велетенська гора із кам’яних слів, що висіла над його бідною душечкою, заступаючи небо і рай…
І раптом мама закричала страшно-страшно:
– Іди ! Забирай цього каліку і йди до дідька! Ненавиджу вас!
І Метелик побачив, як падає на нього велетенська чорно-пречорна гора… Він тріпнувся, щоб відскочити вбік, та не встиг… Під вагою розпеченого каміння тільце його кволо скинулося судомою, задихнулося і зів’яло… Ледве встигла випорснути з нього душечка і злетіти під стелю, за якою враз заголубіло небо…

– Боже, він помер! Викликай «швидку»! Чуєш, викликай «швидку»! Ой Бо-о-оже! – закричала баба, схопивши в оберемок зів’ялого Метелика.
– О-о-о-ой! Бо-о-ожечку! Ой синочку… Ой Метелику… – заридала мама, шукаючи по хаті телефон. А знайшовши, заволала в слухавку: – «Швидку»! Швидше! Швидше! Дитина! Дитина… моя дитина… помира-а-ає… рятуйте! Рятуйте…
А тоді, мов безумна, вихопила дитину з бабиних рук, притиснула до серця, заметалася по кімнаті, не відаючи, що діяти, куди бігти, як рятувати. І враз… впала зі стогоном на підлогу, мов зрубане летюче дерево.

Почувши мамин стогін, душечка Метелика оглянулась, побачила почорнілу від горя бабу на колінах перед непритомною мамою з дитиною в обіймах, брата Ангелка над ними, і не знала, що далі чинити: чи летіти в небо, чи до мами вертатися? А тому лиш дивилася, як раптом у кімнату швидко зайшло двоє людей у білій одежі і білих масках. Вони кинулись до мами, підняли, привели до тями, а потім, забравши з її чіпких обіймів бездиханне тіло дитини, поклали його на стіл і швидко заходилися чаклувати над ним, поблискуючи різними цяцьками, котрі дістали з білої скриньки. Люди чаклували над малюком, за їхніми плечима стояли почорнілі від горя мама з бабою, над ними, розправивши крила, ширяв Ангелик, а душа Метелика дивилася на все це розпачливо

читати