Завантажити

Метелик. – Ніби я один у цілому світі…
– Гаразд, – зітхнув Той, Хто на Небі. – Щоб тобі не було так одиноко у світі, пришлю тобі братика.
– Братика? – здивувався Метелик. – А що це?
– Зараз побачиш… – усміхнувся загадково Той, Хто на Небі, підняв до вуст долоню, хукнув на неї, і тої ж миті на землю до Метелика стрибнув з неба пухкенький ясноокий хлопчик з крилечками за спиною. Хлопчик був такий гарний і так дзвінко сміявся, що Метелик і собі залився срібним дзвіночком, залопотів крильцями навстріч, питаючи:
– Хто ти?
– Я – твій братик Ангелик.
– А чому ти там, а не тут – зі мною і мамою? – ще більше здивувався Метелик.
– Бо наша мама не хотіла мене народжувати, а в тата не було грошей, а в баби часу мене няньчити, тому я й полетів на небо і став Ангеликом, а тепер ось прилетів до тебе і буду твоїм ангелом-охоронцем, – пояснив Ангелик як умів свою заплутану історію, яка попри все закінчилась так щасливо для них обох. Бо що не кажи, а одному, без брата, навіть у раю не зовсім весело, а на землі – й поготів. А у двох, та ще й з братом, скрізь однаково весело лопотіти крильцями, пурхати та ширяти, розсипаючись дрібненьким і срібним, як зоряний пил, щасливим сміхом.
– Сміється, бідне… Видно, з ангелами розмовляє… – скрушно здогадалася баба, дивлячись на Метелика, що безтурботно щось лепетав та лопотів ручками, наче крильцями.


Так вони у трьох: баба, Метелик і Ангелик – і перезимували. А навесні приїхала мама. Зовсім як не мама – очужіла, холодна, роздратована. На Ангелика, сина свого небесного, навіть не глянула, ніби його й не було тут, зате Метелика взяла на ручки, пригорнула, як колись… Коли ж Метелик від щастя замахав крильцями, нагадуючи мамі про їхні польоти, вона з досадою поправила йому чубчик і сказала чужим холодним голосом:
– Метелику, ти вже великий хлопчик… Мамі важко з тобою… літати… – і заплакала, опустивши долу.
Душечка Метелика зібгалася у грудочку, крильця зів’яли, а сам він забився у кутик за шафою, відчуваючи наближення страшної почвари, яку баба називала «поганою хворобою». Але почвару випередив Ангелик. Він майже вихопив Метелика з її гострих кігтів, підкинув угору і вони закружляли в небі, але тихо-тихо, намагаючись бути невидимими і нечутними, щоб не дратувати бабу з мамою. І це їм вдалося, бо небавом баба з мамою взагалі про них забули за сердитою сварливою розмовою.
– Мамо, – сказала мама бабі, – я познайомилась з хорошим чоловіком… розумієш… я хочу почати життя спочатку… І не хочу, розумієш, щоб Іван знав, що в мене… хвора дитина… Правду кажучи, боюся, що це, сама розумієш, відштовхне його від мене. Злякає… Бо, розумієш, Іван хоче дітей. Звичайно, своїх і… здорових… Мамо, ти ж знаєш, які ці чоловіки…
– Знаю, але не знаю, що робити тепер! Що накажеш мені робити? Вбити цю бідну дитину, втопити чи в ліс віднести, бо тобі якийсь Іван трапився? Бо якби він такий прехороший, то взяв би тебе з дитиною!
– Мамо, ну що ти починаєш?! Тут рідний батько відмовився, не хоче проблем, а ти хочеш, щоб чужий чоловік взяв на себе такий клопіт?! Такий тягар! А ти… замість того, щоб зрозуміти мене, помогти, починаєш дорікати, ніби я звір який. Ніби мені душа не болить! Але ж, мамо, ти бачиш, яка я нещасна! А роки йдуть. Не можу ж я себе закопати з… цим горем! Тим більше, що тато його, Андрій, себе не закопав! Утік геть, зробивши усіх винними! І живе собі приспівуючи з другою, кажуть, вже й дитинку прижили. А я… а я… Боже, чого я така нещасна?! – заридала мама, сховавши лице в долоні.
– Кажу тобі, тихо, не кричи! Бо дитина почує, – зашепотіла баба, озираючись на Метелика. – Він все розуміє. Стривожиться і почнуться судороги, а я вже не витримую на ті муки дивитьсь!
– А думаєш мені легко?! Мені – хоч вішайся! – зайшлася мама гірким плачем.
– Не плач, – й собі схлипнула баба. – Наче мені легко, ніби не шкода… Шкода! І тебе, і його… Але, кажи, що робити?!
– Не знаю… Я вже нічого не знаю…
– Може, поїхати з ним на літо в село? До баби Насті?
– І що це дасть?!
– Може він там, на свіжому повітрі, в спокої і виправиться…
– Мамо, не будь наївна! Діти з таким діагнозом не виправляються. Це каліки на все життя! Боже, чому я тебе тоді послухала і не зробила аборт?! Я наче відчувала, що не треба цієї дитини… Але ти! Ти вперлася: хай буде!!!
– Що ти винного шукаєш, замість того, щоб Бога просити… І скільки можна було вже тих абортів робити?! От, може, за той гріх і кара така божа…
– А ти не подумала про Чорнобиль?! Хіба це не гріх?! Але це ваш гріх, совків ненормальних, які вірили своїй чортовій партії! А впав він на нас, дітей і внуків!.. Це зараз ти Бога згадуєш на кожнім слові! А тоді?! Чого ти тоді, як вибухнув той реактор, не відвезла мене до баби в село? А тримала тут, у Києві, на асфальті?! Щоб я жерла цю радіацію?! Вірила тим партійним покидькам, що все добре! А тепер мене виниш!
– Зачекай, не відчаюйся так….
– Як це – не відчаюйся?! Японці правду казали:

читати