Завантажити

КРИК

У цій кімнаті – затісній і темній,
вмираю з незагоєною раною:
ніколи я не стану нареченою,
ніхто мене не зватиме коханою.

Любові хочу і нічого більше,
вина ясного, як вогню, ковтнути б!
Нікчемні темні помисли облишу,
на ворога дивитимусь без люті.

Віддати щедро й вільно я жадаю
увесь свій шал, допоки пісня ллється,
допоки свято, й гостям ще гойдаю
розквітлу люстру, наче дзвін у серці.

Допоки молода і пломениста,
й душа моя – срібноголосий жайвір,
хай моє серце – трепетне і чисте
над світом вихор – вище – підіймає.



НА “ХЕЛІОСІ”

О, захвату мого не сколихни
і спогаду не знищуй – ти і досі
належиш там лише мені одній –
на білій палубі, на тихім “Хеліосі”,
посеред хвиль, що темні й мовчазні,
вночі – коли із берега невпинно
на нас дивились тисячі вогнів
і Будапешта замки старовинні.
А вітер підіймав серпанок мій,
пальто з рамен зривав, мов навісний,
і світлий дощ облич торкнувся наших,
і став Дунай яскравим та інакшим.

Нехай твій образ увіллється у
найщасливіший тиждень – дні і ночі,
у першу радість – трепетну, живу,
коли я ще не думала пророчити
свій шлях назад – до відчаю важкий,
і не питала, що мені миліше –
товариш любий, вірний на роки,
чи не допита молодість, чи інше –
керма міцного пісня, вітровій,
свята свобода – у душі моїй.



СНІГ

Не забути зими небувалої,
запізнілої, білої, чистої…
Ніби казка, яку не назвали, -
недомовлена, недописана.

Це незнане, привабливе місто –
із готичними замками, вежами,
блідо-жовті вогні, як намисто,
ліхтарі вечорові... Безмежне

сонних вулиць химерне сплетіння,
довгі тіні, мережане пагілля,
наших кроків непевне тремтіння –
перша крапля любовної магії…

І відмічені дні кимось вищим,
чорно-біло на нитку ще нижуться.
Те, що вчора здавалося вічним,
вже сьогодні із легкістю нищиться.

Та одного Різдвяного вечора
два зітхання, поранені, зроняться –
нашим тіням захочеться втечі –
в ті далекі, загублені спомини.

Тож до міста до того приїдуть
і у церкві старенькій помоляться,
і відправлять одну панахиду –
за нашу залишену молодість.



ВІДПЛАТА

Чому мовчиш? Чому такий блідий?
Куди поділись дотепи і жарти?
Невже ревнуєш? І невже сюди
прийшов любов, згубивши, воскрешати?

Біля вогню погрітися схотів.
Але хіба тобі збагнути зараз
отой мій біль, де сліз і каяттів,
і молитов було – по саму зав’язь?

Тепер ти – вільний. Повертайся, йди
і коли зможеш, забери навічно
мій давній сон, німий до гіркоти,
мені віднині він уже не личить.

Іди до неї, прокляни мене –
я ж і кохати так, як слід, не вмію.
П’янить сніжинок падання ясне,
нові пісні мою печаль розвіють.



СТИХІЇ

Чи зупиниш вітра хижого, що з дорогами й курганами
гомонить і над стодолами підіймає хмари високо,
стріхи хат, шатра зриваючи на каруцах, над майданами
проліта, дітву змітаючи, заборола трощить з тріскотом –
в місті у моїм?

Чи зупиниш горду Бистрицю, навесні шаленства сповнену,
що, льоди й мости ламаючи, знов біжить з новою силою,
що зухвала й скаламучена все відносить, ставши повінню –
і сади, й хліви з худобою, й чепурні оселі білені –
в місті у моїм?

Чи вино кипляче спиниш ти, що у діжках замурованих
так насичено і пристрасно – крізь дубові стіни дихає,
де кирилицею “біле” та “червоне” закарбовано,
мов дідівські заповіти – в кам’яних підвальних виходах –
в місті у моїм?

Як мене тепер зупиниш ти – непокірну, вільну скитницю,
що сестрою стала вітрові, і воді, й вину грайливому,
котрій обшари незвідані таємниче, вабно світяться,
і шляхи іще непройдені сняться уві сні щасливому, -
спиниш мене як?



ДАРИ

Виткала дари весільні –
в облямівку – ліктів двісті,
триста ліктів – просто білі,
з полотна тонкі і чисті
сорочки пошию рідним,
а сватам – хустки яскраві.

Нареченого ж не видно –
на Дмитра іще поїхав,
за Дунаєм має справи,
не печаль йому – а втіха,
“На Петра, - казав, - приїду,
хай не в’яне твоє личко –
до вінця тебе покличу”...

Але як же мені бідній,
не тужити, не марніти?
Він блукає десь по світу,
я ж дари готую досі –
все співаю разом з кросном,
полотно білю сльозами:
біле – боляче дивитись.
Я ж чорнію, як вдовиця –
хіба встигну вийти заміж
до Петрової неділі?..

Та коли він не приїде,
я сама весілля справлю –
хай би все село гляділо…
А матуся б дарувала:
сорочки тоненькі – рідним,
гробарям – хустки яскраві…



ВРОКИ

“Дайте три свічі, що не горіли,
сім вуглинок вийміть із жаровні,
непочатий хліб на обрус білий
покладіть. Та до країв наповніть
глиняний полумисок водою” –
І, хрести схиливши наді мною,
пошепки, поволі говорила:

“Як вогонь, що у воді безсилий,
вроки геть – від серця і від тіла!
Так, як свічку пломінь оминає,
око зле нехай тебе не знає!
Наче хліб, навмисне непочатий –
хай тебе хворобам не чіпати…”

Я ж у смуті думаю, чи варто…
“Краще б та хвороба не зникала, -
як його ніколи вже не стріну,
як його кохання

читати