Завантажити

відпалало,
якщо ніжні погляди-жарини
вже мені стемніли передчасно,
а колись світилися від щастя…”



ЗОЗУЛЯ

Походжаєш, дивишся довкола,
безнадійно гаєш дні і ночі,
кажеш: тяжко нині, як ніколи.
Невтямки тобі, осліпли очі?
Я ж тебе, коханий, запевняла:
не врятують ворожба і зілля,
бо гніздечко вити не пристало
пташці неприборканій і вільній,
ні малят рум’яних сповивати,
ні плекати вогнище родинне, -
моя доля – безупинне свято,
серед мавок жити я повинна!
Дай мені повештатися світом –
танців і забав – та не замало,
дай пісень гучних, несамовитих,
щоб сама і слухала, й співала!
Бо дзвінка, весела моя вдача –
прядива з такою не допрясти.
Що почую потім, що побачу,
як вогонь задмухаю завчасно?..
І коли життя моє пролине,
неспокійне, щедре і строкате,
я помру, самотня, на чужині,
стану там зозулею кувати.



ВІЧНА

Уже без крові і без плоті майже,
безмовна, нерухома, бездиханна,
в очах запалих – ні хвальби, ні фальші,
і байдуже – Марія це чи Анна,
і байдуже – сльозою чи молитвою –
тонких повік її не оживити,
не розімкнути вуст її – довіку
не зронять ані стогону, ні крику.
І тільки сиротливо сяє перстень
між двох світів, на пальців перехресті.

Та чуєте: маля у люльці плаче?
Невинно так лунає крик дитячий.
Безсмертна кров її пульсує далі,
хоч власну душу Богові віддала…
Пролинуть дні і роки, і століття,
вуста вже інші будуть шепотіти
коханій - чи “Марія”, ачи “Анна”,
у ніч, п’янку від пахощів весняних.
В очах онучки, у волоссі, в імені,
в устах палких – залишиться незрима.



ПРАВНУЧКА

Ні старих портретів прадідівських,
ані книг фамільних у роду
я не маю. І незнану дійсність
в їхніх заповітах не знайду.

Але чую: у мені бунтує
кров поганська – дика та лиха,
це вона від сну мене рятує
і штовхає вкотре до гріха.

Може, так прабабця темноока,
в шаровари вбрана і тюрбан,
в ніч тікала глупу і глибоку,
а із нею – нетутешній хан.

Може, тупіт коника прудкого
їх із Придунав’я гнав сюди,
і беріг від ворога лихого
вітер, замітаючи сліди.

Може, я тому так полюбила
широчінь безкраю, біг коня,
свист хлиста і пісню вільнокрилу,
й вітер, що мій лет наздоганя.

Я така зухвала й непокірна,
неспокійна і непевна я,
та ж – дочка, навіки тобі вірна,
рідна земле, матінко моя!



ЗАКОННИЦЯ

Путівною зорею твій образ яснів,
в моїй келії – образ твій милий.
Не зарадили води свячені мені,
на літургію марно ходила,
на хресті присягалася й тричі псалтир
на Йордана читала – даремно…
Власяницю стягнувши, сама монастир
я покинула в ніченьку темну.

Підхопи мене так, як хапають гранат,
що, дозрівши, зривається з віття.
Ну невже ця любов – не від Бога вона,
не причастям є сльози пролиті?..
То чому ж, коли лину вустами до вуст,
бачу рану, й багнет багряниться?
О, для чого ввижається вічний Ісус
і розп’яття щоночі сниться?..




СВЯТА

(Старовинна ікона)

Богородице, ось твоє диво, -
немовля на колінах просвітлене.
Ти так ніжно й тривожно задивлена,
ніби ласки благаєш молитвою.

Мудреці престарезні і сиві
у поклонах схиляються долі:
народила, Пречиста, месію,
мов посіяла світові долю.

Сином неба призначать не всує,
як царем на землі називатимуть.
“Полюбіть одне одного”, - чуєш,
над колискою бачиш розп’ятого.



ЛЮБОВ

Хто ти? На шляху постав моєму,
з вій зігнавши сон, і в тому винен,
що вуста вже сміху не віщують.
Може, чари вплутані таємні?
Бачу на іконах старовинних
образ твій, ночами голос чую:
позираєш, ніби злодій спритний,
промовляєш гаряче, уроче.
Хто ти, що вогнем мене зурочив –
Мефістофель ти, а чи Хреститель?

Тільки ж серце, сповнене довіри,
пташкою над білим садом лине,
“Любий”, - знай, витьохкує одне.
І щаслива, я шепну покірно,
наче до Ісуса – Магдалина:
- Мої руки ось – веди мене!



ЗАБУТТЯ

Говори, говори, говори! –
я заплющую очі, говориш:
- Сонний ліс унизу, і вітри
нас несуть над землею і морем…

Там он вечір криваво горить,
а ген-ген – темний дим і пожежа.
Чи встигаємо ми до зорі?
І куди ця дорога безмежна?

Чи туди, де мов полум’я два,
ми зіллємося, вільні, шалені,
спалахнемо, як зірка нова –
уночі, серед зір незліченних?

- Я не знаю, дорога – куди…
Ти веди мене, любий, веди!


МУДРІСТЬ

Ніби в казці – заснула діброва,
золоті зогдягнувши обнови.
Ані пташки не чути, і вітер
в соннім листі сьогодні притих.
Тільки шлях ще недремно біліє,
але й той вже імлиться, і знову
ми ідемо, мов тіні безмовні,
від земних утомившись утіх.

Скільки марних тривог і страждання –
ув очах у людських заховалось,
у сльозах – скільки жалю гіркого,
у словах – непотрібних образ.
Безнадійно чужі і самотні,
ми блукаємо з вірою

читати