Завантажити

далі,
але мудрість одвічна житейська
розливається тут – коло нас.

Тож радіймо весні яснолицій,
бурштиново палаймо у літі,
восени – усміхаймося щиро,
мало часу – для страху і втом.
І любов неосяжну до світу
у серця запросімо – хай світить.
А згасаймо – із сонцем вечірнім,
відлітаймо – з останнім листком.



МОЯ ПІСНЯ

Візьми мене, прошу, човняре, у човен свій вутлий,
що хвилі скляні розтинає безшумно і вперто,
немовби надумав до обрію шлях простягнути
й навзаводи з чайками гнатися по круговерті.

Затоку минемо, вітаючи море відкрите,
і краплі солоні вуста наші скроплять невинно,
напнуться вітрила в поривах південного вітру,
і човен чарівний плистиме, збиваючи піну.

І я тоді пісню тобі заспіваю, човняре,
нечувану пісню – про отчий мій край і стражденний,
імення якого – що біла завихрена хмара,
і пісня якого – це мед і вино для мене!

Виводять ту пісню в жнива темноокі дівчата,
підспівують їм парубки – край воріт у чеканні,
співають ночами, у будні співають, на свято,
а ще матері – коли в путь проводжають останню…

О, пісня – зловісна моя і приглушено-тиха,
такої не чув ти і, певно, ніде не зустрінеш,
бо жоден народ не зазнав жахливішого лиха,
і жоден народ не згинав так покірливо спину…

У нас – навіть влітку – гори снігами укриті,
є море – мале, але ймення йому – Чорне море,
є Чорне верхів’я, насуплене та сумовите,
є чорна земля урожайна і повна горя.

Візьми мене, прошу, човняре, у човен свій вутлий,
який не лякається хвиль штормових і затято
до обрію лине, щоб неба нарешті сягнути,
чайок відчайдушних і вільних там наздогнати.



МУШЛІ

Слухай під час припливу, як повноводий дихає океан,
поглянь, як здригаються груди його мідно-сині безмежні.
Та ось і відплив – білогривого війська збирається стан,
якому твердиню далеку тепер здобути належить.

Оголений берег замовкне, чорну розтиснувши длань –
і зблиснуть вологі мушлі у ній серед піску та намулу,
зберу їх у пригорщу і нанижу – аби вдома згадка була
про цей океан прохолодний, про літо, що проминуло.

У спустошені дні, у спекотні, в самотні години тужливі
намистинка найменша мені нагадає тутешні жагучі вітри,
широчінь океанську, скелі стрімчасті і хвилі бурхливі,
щогли на небосхилі і чайок пронизливий крик –

життя повноводий приплив, що залишив для мене навік
віршований слід, ніби мушлі – опісля відпливу…


ОСТАННІЙ ДЕНЬ

З Богом, краю приокеанський! Більше тебе не побачу ніколи.
Ніби сон, наймиліший в житті моїм сон, проминуло це літо
між тихих пісків, серед схилів, де сонячне стомлене коло
сідає повільно і кожну стеблину цілує призахідним світлом.

Вже востаннє волосся мого відчайдушний торкається вітер,
вже востаннє повітря ковтаю твоє – і солоне, й вологе,
вже востаннє приплив добігає до ніг – б’ючись об скелю гранітну,
він стає водограєм – що й у Версалі немає такого!

Не сховаюсь у тінь, де крилатий вітряк стереже дивні квіти –
вони золотом чистим чарівно розквітли і світять.
Вже по сходах камінних униз не зійду, гукнувши: “Човняре!”

Серед ночі мене не розбудить маяк – мерехтлива примара,
на світанку – рибалки, які відпливають у море човнами…
Завтра я буду в дорозі, а ти – будеш тільки моїми снами...


Переклад з болгарської Анни Багряної
9

читати