Завантажити

Славно, славно! Це варте легеньких стусанів, — ніжно промовив бурий ведмідь. — Настане час, коли ти мене добрим словом згадаєш.
Потім він обернувся до Багіри й почав розповідати їй, як він випросив Владичні Слова у Хаті, дикого слона, який добре знався на Законах, і як Хаті водив Мауґлі до озера, щоб він перейняв там Зміїне Слово від водяної змії, бо сам Балу не міг його вимовити; тепер уже Мауґлі забезпечений від усяких випадковостей у Джунглях; ні змія, ні птах, ні звір не скривдять його.
— Тепер йому нікого боятись! — закінчив Балу, поважно плескаючи себе по гладкому волохатому череву.
— Окрім власного племені, — промурмотіла собі під ніс Багіра, а потім голосно озвалась до Мауґлі: — Побережи мої ребра, Братику! Чого це ти гопцюєш?
Мауґлі намагався привернути їхню увагу, щоб вони його вислухали. Він смикав за хутро на плечах Багіри і щосили лупцював її ногами. Коли ж Балу і чорна пантера замовкли, він загорлав на весь голос:
— У мене буде своя славна Зграя, і я водитиму її по деревах цілими днями.
— Це що за дурна витівка, маленький вигаднику? — спитала Багіра.
— Так, і ми будемо кидати гілля і всяку негідь на старого Балу, — продовжував Мауґлі — Вони мені обіцяли. Ой!
— Ух! — величезна лапа стягла Мауґлі із Багіриної спини, і хлопчик, лежачи між передніми лапами ведмедя, побачив, що Балу розлютився.
— Мауґлі, — сказав Балу, — ти мав розмову з Бандар-Логами, з Мавпячим Племенем?
Мауґлі глянув на Багіру: чи не сердиться й вона? І побачив, що очі пантери світяться, мов два нефрити.
— Ти був у Мавпячого Племені — у сірих мавп, що не визнають Закону і їдять все? Яка ганьба!..
— Коли Балу вдарив мене по голові, — промовив Мауґлі (він усе ще лежав на спині), — я втік; сірі мавпи злізли з дерев і пожаліли мене. Нікому іншому не було до мене діла...
Він стиха сьорбнув носом.
— Тебе пожаліло Мавпяче Плем’я! — закричав Балу. — О спокій гірського потоку! О прохолода літнього сонця! Ну, а далі, далі що було, Людське дитинча?
— А потім... потім вони дали мені горіхів, та інших ласощів і... і взяли мене за руки та й понесли аж на верхівку дерева. Вони казали, що я їм брат по крові, тільки без хвоста, і ще казали, що я коли-небудь стану в них Ватажком...
— У них не буває Ватажка, — відповіла Багіра. — Вони брешуть. Вони завжди брешуть!
— Вони були такі приязні й запрошували, щоб я знову до них прийшов. Чому мене не пускають до мавп? Вони так само, як і я, стоять на двох ногах! Вони не б’ють мене боляче лапами. Вони бавляться цілими днями. Пустіть мене до них! Бридкий Балу, пусти мене! Я хочу з ними ще по бавитись!
— Послухай-но, Людське дитинча! — почав ведмідь, і голос його розлігся, як грім задушливої ночі. — Я навчив тебе Закону Джунглів, спільному для всіх племен, за винятком Мавпячого Племені, що живе на деревах. У них немає Законів. Вони — вигнанці. У них немає навіть власної мови, і вони користуються краденими словами, які підслуховують, сидячи вгорі на гілках і підглядаючи за нами. Наші шляхи різні. Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам’ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони — велике плем’я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а, впаде горіх, і настрій їхній одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі. Ніхто в Джунглях з ними не спілкується. Ми не п’ємо там, де п’ють мавпи; ми не ходимо туди, куди вони ходять; ми не полюємо там, де вони полюють; ми не вмираємо там, де вони вмирають! Чи чув ти коли-небудь, щоб я хоч словом згадав цих Бандар-Логів?
— Ні, — прошепотів Мауґлі, бо як тільки Балу скінчив, у лісі запанувала мертва тиша.
— Мешканці Джунглів ніколи про них не думають і не говорять. Їх дуже багато, вони злі, неохайні, безсоромні і бажають, — якщо тільки в них є яке-небудь постійне бажання, — звернути на себе увагу мешканців Джунглів. Але ми не помічаємо їх навіть тоді, коли вони жбурляють нам на голови горіхи і всяке паскудство.
Балу не встиг цього промовити, як зверху сипнула ціла злива горіхів та гілок, і вони почали верещання, виття і побачили, як високо між тонкими гілками плигають розлючені мавпи.
— Мавпяче Плем’я заборонене, — сказав Балу, — заборонене для мешканців Джунглів. Пам’ятай про це!
— Заборонене, — додала Багіра. — Але я була певна, що Балу давно вже тебе попередив...
Я... я... Та мені й на думку не спадало, що він буде бавитись з такою поганню. Бандар-Логи! Тьху!
Знову злива горіхів та гілок посипалась їм на голови. Балу і Багіра швидко подалися геть, захопивши з собою Мауґлі.
Все, що Балу сказав про мавп, була чистісінька правда. Вони живуть на верхівках дерев, а оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то мавпам не доводиться стикатися з мешканцями Джунглів. Зате, коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи ведмедя, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважитись і разом з тим звернути на себе увагу. Потім вони починають верещати, горланять свої безглузді пісні, кличуть мешканців Джунглів до себе; на дерева, хай, мовляв, спробують помірятися

читати