Завантажити

світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багіру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі, бо вона була хитра, як Табакі, смілива, як дикий буйвол, і нестримна, як поранений слон. Але голос у неї був солодший за дикий мед, і шерсть — м’якша за пух.
— О Акело, й ви, Вільне Плем’я! — замурчала вона. — Я не маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунґлів, коли виникає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя цього щеняти можна викупити. І Закон нічого не каже про те, хто має, а хто не має права вносити викуп. Чи так я кажу?
— Так! Добре! — закричали молоді вовки, які ніколи не бувають ситі. — Слухайте Багіру! За дитинча можна внести викуп. Так говорить Закон.
— Я знаю, що не маю права тут говорити, але якщо ви дозволите мені...
— Говори, говори! — гаркнуло двадцять горлянок.
— Убивати голе дитинча — просто ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте. Балу виступав на його користь. До слів Балу я докладу бика, і то жирного й тільки що вбитого (він лежить не далі як за півмилі звідси), коли ви згодні прийняти Людське дитинча до своєї Зграї, як велить Закон. Чого ж тут вагатись?
Десятки голосів завили:
— То в чім же річ? Воно однаково помре під час зимових дощів.
— Сонце спалить його!
— Яку шкоду нам може зробити голе жабеня?
— Хай собі бігає в нашій Зграї!
— Де бик, Багіро? Нехай його приймуть...
І знову Акела завив басовито:
— Дивіться ж уважніше, о вовки!
А Мауґлі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауґлі.
Шер-Хан ревів у пітьмі безперестану: він-бо страшенно розлютився, що йому не віддали Мауґлі.
— Довше реви,— промурчала собі в вуса Багіра. — Настане час, коли це голе створіння примусить тебе ревти по-іншому, або я зовсім не знаю людей.
— Зроблено добру справу,— промовив Акела. — Люди і їхні діти дуже розумні. З часом він може стати нам у пригоді.
— Так, він стане в пригоді скрутної хвилини, бо ніхто не може увесь вік бути на чолі Зграї,— мовила Багіра.
Акела не відповідав. Він думав про той час, який настає для кожного ватажка будь-якої зграї, коли він підупадає на силах, слабшає і слабшає, аж поки, нарешті, вовки вбивають його і новий ватажок заступає чільне місце, щоб у свій час зазнати тієї ж долі.
— Забери його,— звернувся він до Батька Вовка,— і виховай, щоб він був гідним сином нашого Вільного Племені.
Ось так і прийняли Мауґлі до Сіонійської Зграї — ціною забитого бика та доброго слова Балу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А тепер хай читач перескочить через десять-одинадцять років і лише уявить, яке дивовижне було життя Мауґлі серед вовків, бо коли б ми надумались усе те описати, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауґлі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, зробилися дорослими вовками раніше, ніж він став хлопчиком-підлітком. Батько Вовк навчав його, пояснюючи йому значення і суть кожної речі в Джунґлях, аж поки найменший шелест у траві, найтихіше зітхання теплого нічного повітря, кожен крик сови над головою, кожне дряпання кігтя кажана, що вчепився для відпочинку за гілку, і кожен сплеск маленької риби в озері стали для нього такі ж зрозумілі, як робота установи діловій людині. Коли Мауґлі не вчився, то вигрівався на сонечку, спав, їв і знову лягав спати; коли йому було жарко чи траплялося забруднитися, він купався в лісових озерцях; а коли хотів меду (від Балу він довідався, що мед і горіхи — така ж смачна їжа, як і сире м’ясо), він видирався за ними на дерево, чого навчила його Багіра . Багіра розтягнеться бувало на гіляці і кличе:
— Йди сюди, Братику.
Спочатку Мауґлі лазив не краще за лінивця1, але потім навчився стрибати між гілками дерев майже так само сміливо, як і сірі мавпи. Був він завжди й на Скелі Ради, коли збиралася Зграя; і там він, між іншим, помітив, що варто йому пильно подивитися в очі якомусь вовкові, як той одразу ж їх опускає; це йому сподобалось, і він не раз так робив. Хлопчик часто виймав довгі колючки з лап своїх друзів, — вовки дуже страждають від цих колючок та реп’яхів, що застрявають у їхніх хутрах. Ночами він любив сходити з горба на оброблені поляі з цікавістю стежив за селянами в їхніх хатинах. Але до людей він ставився з недовірою: якось Багіра показала йому квадратний ящик з гратчастими самоопускними дверцятами, захований у Джунґлях так уміло, що він ледве не потрапив у нього, і сказала, що то пастка.
Більш за все йому подобалось ходити з Багірою в темну й теплу лісову хащу і засинати там на весь задушний день, а вночі стежити за тим, як Багіра полює. Коли Багіра була голодна, вона била направо й наліво; те саме робив і Мауґлі — за одним лише винятком. Коли він підріс настільки, що міг все розуміти, Багіра пояснила йому, що він ніколи не повинен чіпати людської

читати