Завантажити

зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з їхніх лап, за те, що ти — Людина!
— Я нічого цього не знав, — сумно промовив Мауґлі і нахмурив свої густі чорні брови.
— Що говорить Закон Джунґлів? Спочатку бий, а потім подавай голос. Вже з самої твоєї безтурботності вони знають, що ти — Людина. Тож будь розсудливішим. Серце підказує мені, що, як тільки Акела промахнеться на полюванні, — а йому з кожним разом все важче дістається олень, — Зграя повстане проти нього й проти тебе. Вони скличуть Раду Джунґлів на Скелі, а потім... потім... Ось що! — вигукнула Багіра, скочивши з місця. — Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!
Кажучи про червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Але жодна істота в джунґлях не назве вогонь справжньою назвою. Всі вони несвідомо відчувають перед ним смертельний жах і шукають сотні способів описати його.
— Червону Квітку? — повторив Мауґлі. — Ту, що в присмерках видно коло їхніх хатин? Я здобуду її.
— Оце вже говорить Людське дитинча! — з гордістю сказала Багіра. — То ж пам’ятай, що Квітка та росте в маленьких горшечках. Дістань її скоріше і тримай у себе до слушного часу.
— Гаразд! — сказав Мауґлі. — Я іду. Але чи певна ти, моя Багіро, — він міцно обняв її за розкішну шию і пильно подивився у великі очі пантери, — чи певна ти, що все це виходить через Шер-Хана?
— Присягаюсь тобі Поламаним Замком, який звільнив мене, що я цілком впевнена в цьому, Братику.
— Тоді і я присягаюсь тим Биком, який мене викупив, що я повністю відплачу Шер-Хану за це, віддячу йому з лихвою! — сказав Мауґлі і кинувся геть.
— Це Людина, це вже справжня Людина! — промовила сама до себе Багіра, знову лягаючи на землю. — Ох, Шер-Хане! Ні одне полювання не принесе тобі стільки лиха, як те, що ти його розпочав десять років тому на оце маленьке Жабеня!
Мауґлі біг лісом все далі й далі, і серце його калатало в грудях. До печери він повернувся вже тоді, коли над землею слався вечірній туман. Він зітхнув і окинув оком долину. Вовченят не було вдома, але Мати Вовчиця з глибини печери почула як він дихає, і здогадалася, що її Жабеня чимось стурбуване.
— Що трапилось, синку? — спитала вона.
— Та все дурні балачки Шер-Хана, — відповів він. — Сьогодні вночі я полюватиму на зораних полях.
І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він зупинився, бо почув виття Зграї на ловах, почув рев оленя, якого женуть вовки і який одчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні вигуки молодих вовків.
— Акело! Акело! Хай Самотній Вовк покаже свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!
Самотній Вовк, видно, стрибнув, але промахнувся, бо Мауґлі почув, як клацнули його зуби, а потім розляглося скавучання: Самбгур ударив Акелу передньою ногою.
Мауґлі не чекав більше і кинувся вперед; завивання все слабкіше долинало до нього в міру того, як він наближався до оброблених ланів, де жили люди.
— Багіра сказала правду, — захлинаючись, прошепотів він і почав ховатися за копицю сіна під вікном хатини. — Завтра може стати останнім днем для мене й для Акели.
Він припав обличчям до вікна і почав стежити, як горить вогонь у печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підживляла вогонь чорною деревиною. А як наступив ранок і туман побілів та став холодним, він побачив, як хлопчик селянина взяв плетений горщик, обмазаний зсередини глиною, наповнив його розжареним вугіллям, засунув собі під ковдру і направився у хлів доглядати худобу.
«І то все? — подумав Мауґлі. — Коли таке дитинча може з тим справлятися, то мені зовсім нічого боятись!»
Він швидко оббіг поза хатиною, перестрів хлоп’я, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям і зник у тумані, а хлопчик заплакав з переляку.
— А вони дуже схожі на мене, — промовив Мауґлі, дмухаючи в горщик точнісінько так, як це робила жінка. — Ця штуковина помре, коли я не дам їй поїсти. — І він кидав сухі гілочки та кору на червону масу. На півдорозі до вершини він зустрів Багіру; ранкова роса виблискувала на її шкурі, немов коштовне каміння...
— Акела схибив, — сказала пантера. — Вони вбили б його цієї ж ночі, але ти теж їм потрібний. Тебе вже шукали в горах.
— Я був на зоряних полях. Я готовий! Дивись! — І Мауґлі підняв горщик з жаром.
— Чудово! Я бачила, як люди стромляли в цю штуковину суху гілку і на її кінці відразу розцвітала Червона Квітка. А тобі не страшно?
— Ні. Чого мені боятися? Тепер я пригадую, якщо це не був сон, що перш ніж я став вовком, я лежав біля Червоної Квітки, і мені було тепло й приємно...
Весь цей день Мауґлі сидів у печері, підтримуючи вогонь. Він встромляв у нього сухі гілки, щоб подивитись, як вони спалахують. Потім знайшов гілку, яка цілком задовольнила його, і ввечері, коли до печери прийшов Табакі і досить грубо переказав, що його чекають на Скелі Ради, він зайшовся реготом.

читати