Завантажити

тікає од нього, а він, розлючений, наздоганяє її з собаками.
І так їй стало страшно, щоб і справді їй такого не при-ключилось, що змінила вона раптовно гнів на ласку, і не могла дочекатись нагоди (не довго ж і ждала, лиш до вечора), щоб послати до юнака свою вірну служебницю й переказати йому, нехай до неї приходить, а вона вже всяку його волю учинить. На те одказав Настаджо, що він дуже радий, та, якщо вона згодна, він хоче досягти того чесним шляхом, тобто одружитися з нею.
Дівчина, певно знаючи, що се вже давно сталося б, якби вона була до нього прихильна, веліла переказати йому, що на все згодна. Тоді, ставши сама собі за старосту, сказала батькові й матері, що хоче вийти заміж за Настаджа; старі були тому вельми раді. Вже наступної неділі Настаджо одружився з нею, справив весілля і довго жив із нею щасливо. Те жахливе видовище не одній тільки пішло на користь: усі інші жорстокосерді жінки й дівчата в Равенні так настрахалися, [336] що стали відтоді набагато прихильнішими й ласкавішими до мужчин.


ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА
Федеріго дельї Альберігі любить без взаємності і розтрачує на
зальоти все своє багатство; коли в нього залишився один
тільки сокіл, він, не маючи нічого іншого, подає його на обід
своїй дамі, що приходить до нього в гостину. Довідавшись про
те, вона виходить за нього заміж і робить його багатим
чоловіком
Філомена закінчила свою повість, і королева, бачачи, що нема вже кому оповідати, крім Діонея, що мав особливий привілей, з веселим видом почала такими словами:
- Тепер мені припадає черга оповідати, і я, любії мої подруги, розкажу вам одну історію, яка трохи нагадує попередню, не лише для того, щоб ви спізнали, яку силу має ваша краса над благородними серцями, а щоб ви навчилися самі давати, де слід, належну нагороду, не ждучи втручання фортуни, яка часто вділяє їх не по заслузі, а з примхи своєї.
Ви знаєте, мабуть, що в нашому місті жив (а може, й досі живе) такий собі Коппо ді Боргезе Доменікі, чоловік, усіма шанований і поважаний не стільки за стародавнє своє походження шляхетське, скільки за чесноти і доблесті, гідні довічної слави. Бувши вже ветхий деньми, він любив розповідати сусідам своїм і так іншим людям про всяку бувальщину і вмів те робити розумно, дотепно, докладно і прикладно-у всьому городі не було над нього оповідача. Між іншими цікавими історіями розповідав він не раз і ось яку.
Жив колись у Флоренції один молодий шляхтич, син мессера Філіппа Альберігі, на ймення Федеріго, який лицарськими прикметами і поводженням своїм увічливим усе тогочасне тосканське юнацтво переважував. І закохався той Федеріго, як то з молодими лицарями буває, в одну вельможну даму на ймення монна Джованна, що славилась тоді як одна з найбільших красунь на всю Флоренцію; щоб заслужити її любов, він бився на всіх турнірах, змагався на ігрищах, давав розкішні бенкети й розсипав гойнії дари, в тій марнотратності своїй жодного не знаючи упину; та дама тая, [337] не менше цнотлива, як уродлива, не вважала ні на те, що задля неї робилося, ні на того, хто все те витворяв.
Отак гайнував молодий Федеріго добро своє без міри й ліку, ніякого натомість не дістаючи пожитку, і до того до-гайнувався, що процвиндрив до решти все своє багатство, - лишився в нього на бідність один лише маленький хуторець, з якого він мав нужденний дохід на прожиток, та ще сокіл мисливський, що другого такого хорошого, може, і в світі не було. Нужда його кохання не пригасила, проте прогнала з города в Кампі, де лежав той хуторець; там він і жив, не просячи ні в кого підпомоги і забавляючись час од часу ловами пташиними, що скрашували трохи його убозтво, яке він терпляче переносив.
Коли його отак присіли крайні злидні, сталося якось, що муж монни Джованни захворів і, чуючися присмертним, написав духівницю. Усі свої незліченні скарби він заповідав синові своєму, вже величенькому, а якби той помер безпо-томно, все добро мало припасти в спадок самій монні Джо-ванні, його укоханій дружині; розпорядившись таким чином, він незабаром і справді помер. Зоставшися вдовою, монна Джованна звичаєм нашого жіноцтва поїхала з сином улітку на село, в один свій маєток по сусідству з Федеріго-вим хутором. Сталося так, що хлопчик, захопившись птахами та собаками, дуже заприязнився з Федерігом; не раз він бачив, як літає той його сокіл, і йому страх як хотілося собі такого мати, однак він ніколи не наважився попросити його в господаря, знаючи, що то в нього найдорожча річ.
Одного дня хлопець раптом занедужав; се дуже засмутило матір, бо вона дух ронила за своїм одинчиком. День і ніч не одходила вона од нього, все утішаючи синочка та питаючи - може, йому чого бажається, то нехай скаже, а вона вже все на світі для нього дістане. Хлопець, чуючи вже не вперше ті питання, сказав:
- Мамо, якщо ви дістанете мені Федерігового сокола, то я, напевне, швидко одужаю.
Почувши синове прохання, монна Джованна задумалась і почала міркувати, що тут їй робити. Вона знала, що Федеріго любив її довгі роки і не мав за те ніколи од неї навіть погляду

читати