Завантажити

мазані і кожна з вас рада прикрити свої гріхи чужими. А спалив би вас усіх грім небесний, проклятуще кодло!
Побачивши жінка, що на перший раз самими лише словами гнів чоловіків вилився, і зрозумівши, чому він такий добрий, - бо такого гарного хлопця в руки собі запопав, - набралася сміливості й сказала:
- Авжеж, тобі хочеться, щоб усі ми погоріли, се я добре знаю, бо ти нашу сестру так любиш, як собака палицю; та Бог не дитина, щоб слухати такого сучого сина! Коли вже дійшло до того, то яким правом ти на мене скаржишся? Що ти мене до Ерколанихи рівняєш, до тієї старої блудяги? Яка вона не є, а од нього дістає все, що потрібно, бо муж живе з нею, як з жінкою, по-чесному, не так як ти. Хоч я в тебе одіта і обута, та не мені казати й не тобі слухати, яка мені од тебе шана в постелі, що я вже й забула, коли ми вдвох спали. Воліла б я босою-голою ходити, аби тільки справжнього мужа собі мати, аніж жити в достатках з таким, як ти, недолюдком. Зрозумій же ти, іроде, що я така сама жінка, як і всі, що мені того самого хочеться, що всім жінкам. Чого од тебе не дістаю, мушу собі десь-інде роздобути - за що ж ти мене ганиш? Я ж таки твою честь непомалу й шаную, іще з вуличним гультяйством не тягаюся!
Бачить П'єтро, що вона й до ночі всього не перебалакає, а йому те й за вухом не свербить, та й каже жінці:
- Годі вже про те, жінко, якось воно влаштується. Ти краще дай нам чогось повечеряти, бо і сей хлопець, здається мені, так само, як я, не їв іще нічого.
- Авжеж, не їв, - сказала жінка, - тільки ми до столу сіли, як тебе лиха година принесла. [348]
- То йди вже, - сказав чоловік, - налаштуй вечерю, а я вже якось прирозумію, що й мені, й тобі добре буде.
Побачивши, що чоловік не сердиться, жінка встала, накрила стіл і принесла вечерю, що вже давніше була зготовила. Отак утрьох і повечеряли вони всмак - жінка, чоловік її розіпсілий і той хлопець. Що там після вечері вигадав П'єтро, щоб усіх трьох задовольнити, я вже забувся; знаю тільки, що як проводили вони назавтра того хлопця до майдану, то він був як очманілий і не знав, чи йому вночі доводилось більше чоловікувати, чи жінкувати.
Отож, люб'язні мої дами, так і живіть, - оддавайте всякому віть за віть, а не можете тепер, то оддайте в четвер, от воно й вийде - бу на бу, му на му, як гукнеш, так і одгук-неться.
Як докінчив Діоней свою оповідку, дами небагато сміялись - не тим, що не смішно було, а більше, мабуть, із соромливості. Королева, побачивши, що скінчилось її правління, підвелась і, знявши лаврового вінця з своєї голови, граціозно поклала його на голову Елізи, промовивши:
- Мадонно, передаю тепер вам свою владу. Прийнявши тую високу честь, Еліза вчинила так, як і її
попередники, - передусім дала розпорядження каштелянові, що він має робити за ввесь час її королювання, а потім звернулась до свого товариства, що зичливо слухало її мови:
- Не раз ми чували про те, як дотепним словом, влучною відповіддю чи кмітливим викрутом людям удавалось прикорочувати чужого злого язика або одвертати небезпеку, що їм загрожувала. Такі випадки самі по собі дуже цікаві і нам можуть бути корисними, тим і бажаю я, щоб завтра з Божою поміччю говорили ви про такі речі, себто оповідали про людей, які дотепною відповіддю давали відсіч глумливому слову або бистрим розумом і винахідливістю од себе шкоду, небезпеку чи кривду одвертали.
Усім вельми сподобалась тая думка; тоді королева підвелась і одпустила всіх аж до самої вечері. Побачивши, що королева встала, повставала і вся чесна компанія, і, як заведено, кожне шукало собі, якої хотіло, розваги. Як тільки пересюрчали цикади, королева веліла всіх поскликати, і товариство сіло до вечері, а поївши, почали співати й танцювати. Коли на королевин загад завели дами коло, Діонеєві наказано співати. Той одразу ж і почав:
- Хвоста вгору, моя мила, Є хороша новина... [349]
Усі дами вибухли реготом; найдужче сміялась королева, та вона веліла завести якоїсь іншої.
- Мадонно, - каже тоді Діоней, - щоб мав я цимбали, то заспівав би вам іншої: «Люба мисю, піднімися!», або «Під сливиною травка», або ще «Морськії хвилі мені не милі...» Та цимбалів немає, то вибирайте якусь іншу. Може, вам сієї:
Ой вийди, мій раю, Без тебе вмираю, - Так я тебе почухраю, Як яблуньку в маю.
- Ні, се погана, співай іншої, - сказала королева.
- Чи іншої, то й іншої, - погодився Діоней і завів:
Монна Сімона ллє в бочку медочку, Хочеш не хочеш - дитя щогодочку...
- До лиха з такими піснями! - гукнула, сміючися, королева. - Заспівай якоїсь звичайнішої, такої нам не треба.
- Не гнівайтесь, мадонно! - одказав Діоней. - Скажіть лишень, яка вам до вподоби, а я їх стільки знаю, що і в тисячу не вбереш. Хочете, може, сієї: «Ой ти мушелько моя, а чи влізу в тебе я?», або «Муже, муже, ти не дуже», або «Куплю собі півника за сто лір...»?
Хоч і сміялись тут усі дами, та королева розсердилась і сказала:
- Діонею, годі жартів, заспівай нам гарної пісні, а ні, то побачиш, що я справді вмію гніватись.
Почувши сі слова, Діоней покинув свої фіглі-міглі і швидко почав

читати