Завантажити

паскудству не зарадить, а лише своєму здоров'ю завадить, та й почала собі так думати-гадати: «Сей мерзотник мною гребує, бо звик по сухому шурхати - ну гаразд, пошукаю ж я собі такого човника, що вологи не боїться. Я взяла його за мужа і принесла йому чимале придане, знаючи, що він мужчина, і гадаючи, що йому того хочеться, чого мужчинам годиться хотіти. Якби я знала, що він такий, то зроду була б не пішла за нього заміж. А він же знав, що я женщи-на, то чого ж він брав мене, коли жінота йому осоружнаі Доки мені сю кривду од нього терпіти? Якби не хотілось мені в грішному світі жити, то пішла б я у черниці, так я ж іще не нажилася! А коли я діждуся од мого негідника втіхи якої чи розкошів? Швидше, мабуть, посивію, а тоді даремно жалкуватиму на старощах, що так марно збігли літа мої молодії. Та він же сам мене незгірше навчає й напучає, як тут слід чинити: сам шукає насолоди деінде, то й я ж її для себе десь пошукаю, тільки що моя насолода заслуговуватиме хвали, а його порок - хули, бо я лише людські закони порушу, а він іще й закони природи зневажає».
Подумала вона отак раз, подумала вдруге і, щоб ті думки до бажаного скутку довести, заприязнилася з одною старою бабою, схожою з виду на святу Вердіану, що то гадюк годувала. То була така богомільниця, що на всякий відпуст з чотками в руках ходила, все про життя великомучеників та рани святого Франціска говорила, і навіть, казали, Бога за бороду ловила. Вигодивши добру годину, та жінка виявила їй свої бажання.
- Дочко моя, - сказала їй стара, - Господь-усевіда знає, що добрий узяла єси намір! Якби навіть не було в тебе на те слушної причини, то й тоді, молодою бувши, не інакше слід би було чинити, щоб юних днів даремно не губити, бо для розумної людини немає більшого горя, як жалкувати за марно втраченим часом. На ката нам ті старощі здалися? От хіба Що попелу од вогнища глядіти! Хто-хто, а я те дуже добре знаю - бодай краще не знати! І досі жаль живий бере, як [343] подумаю, скільки-то часу без пуття прогаяла; хоч і не все я змарнувала (не гадай собі, що я така вже дурна була), та не все ж і зробила, що могла. Як ізгадаю про те та подивлюсь, яка тепер стала, що ніхто вже до моєї губки вогню не вкреше, то, боже, як сумно на душі стане. У чоловіків - там зовсім інша річ, вони на всяке діло здалися, а не тільки на се; в них старі бувають за молодиків вартніші. А наша жіноча справа - тільки теє-то як його, та ще дітей родити, не за що ж нас люблять і цінують. Се вже і з того кожному розумно, що жінка до того діла повсякчас готова, а чоловік ні; та ще й на те зваж, що одна жінка може багатьох чоловіків ухоркати, а їх і десятеро одної не заїздять, сказано, для того ми й родились. Іще раз кажу тобі, що добре зробиш, коли чоловікові за п'ятнадцять одплатиш двадцять, щоб на старості літ душа тіла не корила. Всяке повинно заживати світа, поки служать літа, а найпаче нам, жінкам, не випадає ґав ловити. Сама здорова знаєш, що як постарієм, то ні муж, ані який собака на нас і дивитись не хоче - ходи, бабо, на пекарню горшки та миски лічити да з котами муркотіти. Ще й пісні глумливі про нас прокладають: «Молодицям - фляч-ки, старицям - болячки», - та хіба тільки сю одну! Та шкода й мови даремно тратити: скажу тобі, що добре ти вчинила, коли саме до мене, а не до когось іншого вдалася, бо я тобі в великій пригоді стану. Нема такого жевжика, щоб я його на діло не підкусила, нема такого йолопа і бовдура, щоб я його не розбуркала й не розколихала. Ти тільки скажи мені, котрий тобі до мислі, а як його залучити - в тім уже моя голова. Пам'ятай лишень, дочко моя, що я бідна жінка, не забувай про те. Хотіла б я, щоб у кожній моїй прощі, в кожнім отченашу і твоя була часточка - се буде в Бога за-місто свічки чи поминок по вмерших твоїх душечках.
По сій мові стара святенниця вмовкла, а молодиця сказала їй, що, як побачить такого й такого хлопця (всі його прикмети докладно змалювала), котрий частенько сією вулицею ходить, то нехай уже робить, що знає; потім дала бабі добрий шмат солонини і одпустила її з богом.
Через кілька день стара і справді впровадила нишком до неї в кімнату того хлопця, а потім і деяких інших, на яких молодиця ласкавим оком позирала. Хоч і стереглася жінка чоловіка, та жодної старалася не пропустити нагоди.
Одного разу П'єтро пішов вечеряти до товариша свого на ймення Ерколано, а жінка веліла тій бабі привести одного гарного та ручого хлопця, яких мало було в Перуджії. Тільки сіла молодиця з тим хлопцем до вечері, як П'єтро гукнув [344] знадвору: «Жінко, одчиняй!» Перелякалась жінка: ну, думає, пропала! Де ж того полюбовника діти, куди його скрити? Сховала його швиденько у повітці, що з тою кімнатою опостінь була, накрила його кучею, що то курчат нею накривають, ще й сінника зверху накинула - саме того дня сіно з нього витрусила. Сеє зробивши, одчинила чоловікові. Як увійшов він, вона зразу до нього:
- Та й швидко ж, - каже, - ви ту вечерю в копи вклали!
- Еге, вклали, - одказує П'єтро, - ми її й не починали.
- А то ж чому? - питає жінка.
- Ось

читати