Завантажити

саму годину обох закоханців і дитя їхнє з світу згладити; він усипав отрути в келих вина і дав те дання разом із кинджалом одному служебникові своєму.
- Неси, - каже, - те й те до Віоланти й перекажи їй од мене, нехай сама яку хоче смерть собі вибирає - чи од отрути, чи од кинджала, а коли ні, то я привселюдно спалю її, як вона й заслужила. Як сеє зробиш, то візьми хлопчика, що повила вона позавчора, розбий йому голову о камінь та викинь собакам на з'їжу.
Служебник, більше схильний до зла, аніж до добра, пішов виконувати жорстокий вирок, що виніс лютий батько дочці своїй і внукові.
Тим часом П'єтра вели вже під батожжям до шибениці; сталось так, що вартовики проводили його мимо однієї гос-тиниці, де саме перебувало троє вірменських вельмож, посланих од царя свого до Папи Римського для обміркування справи майбутнього хрестового походу; посланці спинилися на кілька день у Трапані, щоб трохи перепочити, і прийняті були з належною шанобою тутешніми значними людьми, в тім числі й мессером Амерігом. Почувши галас на вулиці, вони підійшли до вікна подивитись. П'єтро був оголений до пояса, руки йому скручено ззаду; як поглянув на нього один із тих трьох посланців, чоловік старий і поважний, на ймення Фіней, то зразу побачив на грудях велику червону пляму - не од крові й не од малювання, а те, що зветься родимий знак. Немов щось торкнуло старого - пригадав він у ту ж мить сина свого, що його схопили корсари п'ятнадцять років тому на узбережжі Лаясси і чутка про нього запалася; прикинувши на око, скільки літ сьому бідоласі, він побачив, що такого віку був би й син його, якби живий зостався, а тут іще той знак; може, й він, думав, а коли він, то не забув іще, [330] мабуть, ні свого імені, ні хто його батько, ні мови вірменської. Коли натовп наблизився, Фіней окликнув його:
- Агей, Теодоре!
Почувши той оклик, П'єтро миттю підвів голову; тоді Фіней спитав його по-вірменськи:
- Звідкіля ти і чий?
Вартовики, що вели засудженого, спинилися з поваги до такої шановної особи, і П'єтро зміг одповісти йому:
- Я, - каже, - із Вірменії, батька мого звали Фіней. Сюди мене привезли якісь невідомі люди, як я ще хлопцем був.
Почувши сеє, Фіней уже не сумнівався, що се й є його втрачений син. З сльозами на очах зійшов він униз у супроводі товаришів своїх і побіг обійняти свого Теодора серед тих посіпак. Накинувши на нього свою дорогоцінну керею, він попрохав старшого вартовика, щоб той не вів його поки що на кару до нового наказу; старший сказав, що гаразд уже, він почекає. Фіней чув уже раніше, за що засуджено юнака, бо слава пройшла по всій околиці; тим пішов він не гаючись із товаришами своїми й слугами до мессера Куррада й сказав:
- Добродію! Той, кого ви посилаєте на смерть, яко раба, насправді єсть чоловік вольний і мій син. Він ладен одружитися з тією, котру, як кажуть, справичив. Тож попрошу вас одкласти виконання присуду до того часу, поки ми зможемо довідатись, чи хоче вона його собі за мужа, бо коли буде на те її воля, глядіть, щоб не стали ви порушником права.
Мессер Куррадо, почувши, що П'єтро - Фінеїв син, вельми здивувався і ніби аж засоромився, що так помилився з волі випадку; переконавшись, що Фіней правду каже, він попрохав його повернутись додому, а сам тим часом покликав мессера Амеріга і все йому розповів. Мессер Амеріго, гадаючи, що дочки і внука вже немає на сім світі, страшенно жалкував на себе за той учинок, бо бачив, що будь Віоланта жива, все можна було б улаштувати якнайліпше. Негайно послав він до того маєтку, де була дочка, свого вірника, щоб скасувати свій попередній наказ, якщо його випадком іще не виконали. Посланець застав того служебника якраз у той час, коли він, поставивши перед панною отруту й поклавши кинджала, лаяв її, що вона й досі не зробила вибору, та погрожував, що він її таки примусить. Почувши новий панський наказ, він дав їй спокій, повернувся до пана і розповів йому, як було діло.
Врадуваний мессер Амеріго пішов у гостиницю до Фінея і, мало не плачучи, перепросився за все те, що сталось; як [331] Теодор, каже, посватає мою доньку, то я оддам з дорогою душею. Фіней ласкаво прийняв ті перепросини і сказав:
- Я теж того хочу, щоб мій син одружився з вашою дочкою; як же він одмовиться, то нехай учинять з ним по присуду.
Досягнувши між собою згоди, мессер Амеріго й Фіней пішли до Теодора, що з одного боку тремтів перед смертю, а з другого був радий, що батька знайшов, і спитали його, як він на те діло дивиться. Почувши, що, як він того захоче, Віоланта стане йому дружиною, юнак дізнав такого безмірного щастя, ніби оце стрибнув із пекла прямо в рай, і сказав, що то було б для нього найвищим блаженством, аби тільки вони обидва погодились. Тоді послали до Віоланти, щоб про її волю спитати. Вона була у тузі смертельній, бо чула вже, що сталося з її коханцем і що його чекає; тепер же, ледве вірячи радісній новині, сказала, що не може бути для неї нічого любішого, ніж із коханим шлюб узяти, але вона у всьому коритиметься батьковій волі.
Отак за одностайною згодою усіх сторін

читати