Завантажити

коханці, засоромлені й налякані, понурили голови, оплакуючи свою недолю.
Коли тримали їх отак на майдані, по всьому місту вину їхню скликуючи, прочув про те Руджієрі дель Орія, муж доблесний і хоробрий, що був на той час королівським адміралом. Пішов він і собі на майдан, щоб на них поглянути; [325] спочатку на дівчину подивився, вроду її велике похваляючи, а потім навів оком на юнака і зразу ж помітив, що він йому ніби по знаку. Підійшовши до нього ближче, адмірал спитав, чи він часом не Джанні із Прочіди.
Підвівши голову й упізнавши адмірала, юнак одказав:
- Так, синьйоре, я був тим, кого ви назвали, та скоро вже буде по мені.
Тоді спитав адмірал, що його привело до тії недолі.
- Любов і гнів короля, - одказав на те Джанні. Адмірал розпитався про все докладно, як було діло, і,
вислухавши юнака, хотів був уже йти, як Джанні знов обізвався до нього:
- Якщо можна, синьйоре, то попросіте в того, хто мене сюди поставив, для мене одної ласки.
- Якої ж то? - спитав Руджієрі.
- Знаю я, - одповів Джанні, - що мушу померти, і то скоро; нехай же перед смертю стоятиму з сією дівчиною, котру люблю, як душу, і котра мене кохає так само, не плечі в плечі, а очі в очі, щоб, гинучи, міг я її видом потішитись.
Руджієрі сказав йому, посміхаючись:
- Постараюся так зробити, що поти будеш на неї дивитись, поки самому не обридне.
Одійшовши од нього, він наказав тим, що мали виконувати вирок, щоб не робили більше нічого до нового королівського розпорядження, а сам подався не гаючись до короля; хоч і застав його вельми розгніваним, проте вирішив сказати йому свою думку і спитав:
- Королю, чим прогнівила тебе та молода пара, що ти велів спалити на майдані?
Король про все йому розповів; тоді Руджієрі вів далі:
- Провина їхня заслуговує на кару, тільки не од тебе. За зло слід одплачувати, а за добро оддячувати, - не кажу вже про ласку й милосердя. Чи знаєш ти, кого хочеш спалити?
- Не знаю, - одказав король.
- То знай же, - мовив Руджієрі, - і, може, зрозумієш, чи гаразд учинив, піддавшися пориву люті. Той юнак - син Ландольфа з Прочіди і братанич того мессера Джанні з Прочіди, котрий підсадив тебе на трон королівський, а дівчина - донька Мартіна Болгара, що завдяки його силі острів Іскія визнає твою владу. Крім того, молодята вже оддавна любилися і лише з любові, а не з бажання образити твою величність, допустились того гріха (якщо можна назвати гріхом те, до чого молодих приводить кохання). То навіщо ж [326] тобі посилати на смерть людей, котрих ти по праву мав би осипати милостями й дарами великими?
Почувши сі слова і визнавши, що Руджієрі правду каже, король не тільки скасував свій остаточний вирок, а й пошкодував із того, що вчинив їм досі. Він негайно велів одв'я-зати юнака й дівчину від стовпа і привести їх до себе; так же і сталося. Розпитавши в них докладно, хто вони й що, він надумав винагородити їх за ту кривду, що вони од нього зазнали, почестю своєю особливою та багатими дарунками. Тим велів одягнути їх обох у пишні шати і, знаючи їхнє обопільне кохання, одружив Джанні з любою дівчиною, обдарив їх дарами коштовними і послав без міри щасливих молодят додому, де прийнято їх з несказанною радістю. Довго ще жили вони разом у щасті й довіллі.


ОПОВІДКА СЬОМА
Теодор кохається з Віолантою, донькою свого пана Амеріга;
дівчина заходить од нього в тяж, і коханця засуджують на
шибеницю; коли його ведуть під батогами на страту, батько
впізнає його й визволяє, одруживши його з Віолантою
Всі дами чекали, притаївши духа, спалять чи ні тих молодих коханців; як дізнались же, що вони врятувались, оддали дяку Богові і вельми зраділи. Дослухавши тої повісті, королева веліла казати далі Лауретті; та почала веселенько такими словами:
- Любі мої подруги! У ту добу, як королював у Сицилії ласкавий пан Гвільєльмо, жив на тому острові один шляхтич на ймення Амеріго Абате з Трапані, багатий на всі блага світові, у тому числі й на дітей. Для такого хазяйства треба йому було немало слуг, тож одного разу, як прибули зі Сходу генуезькі корсари з галерою своєю, що нахапали десь на вірменському узбережжі багато хлоп'ят, він купив собі кілька невільників, уважаючи їх за турків. Більшість хлопців були собі прості пастухи, один тільки, на ймення Теодор, виділявся з-поміж усіх вродою своєю і любою вдачею. Хоч мали його за раба, та виростав він у домі мессера Амеріга вкупі з його дітьми і, завдяки не стільки тому щасливому випадку, скільки природним нахилам своїм, став незабаром добре вихованим і чемним юнаком. Він так сподобався панові своєму, [327] що той дав йому свободу, охрестив його (бо думав же, що турок) П'єтром і настановив управителем своїм, маючи до нього повну довіру.
Разом з іншими дітьми мессера Амеріга підростала чимдалі й донька його Віоланта, дівчина гарна й руча; не встиг батько й про заміжжя її подумати, як закохалася вона в П'єтра. Хоч же вона його й любила і за прикмети шляхетні велике цінувала, та довго соромилась йому одкритися; проте Амур визволив її од тої турботи, бо й сам П'єтро, знишка накинувши

читати