Завантажити

аж і день настав; мес-сер Ліціо встав і, згадавши, що дочка спить на балконі, тихенько одчинив двері. «Побачимо, - каже, - як соловейко приспав сьогодні нашу Катерину». Вийшов він на балкон, одхилив заслону та й побачив, як дочка його, голісінька, з Річчардом обійнявшись, лежить. Добре впізнавши хлопця, він пішов до жінчиної кімнати і сказав:
- Уставай мерщій, жінко, подивись, як дочка твоя солов'я собі вподобала: упіймала і в руці держить.
- Та невже? - здивувалася жінка.
- Ходи швидче, - сказав мессер Ліціо, - то сама побачиш.
Мадонна Джакоміна убралася хутенько і тихо пішла за мужем; одхиливши заслону, побачила й мати на власні очі, як донька її тримала в руці солов'я, що то його співи так любила. Вважаючи, що Річчардо підло одурив її, мадонна Джакоміна хотіла була наробити крику й галасу, та мессер Ліціо сказав їй:
- Гляди, жінко, мовчи мені, коли тобі дорога моя ласка! Упіймала донька пташка - що ж, нехай її буде. Річчардо чоловік значного роду, до того ще й багатий - чим нам не зять? Як захоче по-доброму звідси вийти, нехай із Катериною заручиться, от воно й вийде, що не в чужу, а таки в свою клітку солов'я засадив.
Жінка заспокоїлась, як побачила, що муж тим не вельми журиться, і замовкла: зміркувала-бо, що дочці сю ніч добре було спати, солов'я впіймавши. Незабаром Річчардо прокинувся, побачив, що надворі вже білий день; ну, думає, пропав! Збудив Катерину та й каже:
- Он леле, серденько, що нам тепер робити? Бач, до білого дня проспали!
На ті слова мессер Ліціо підійшов до ліжка, підняв заслону і промовив:
- Та вже знаємо, що робити!
Як побачив його Річчардо, то неначе хто йому душу з тіла вийняв; підвівся сердега, сів на ліжку та й каже: [316]
- Пане Ліціо, помилуйте мене ради бога! Я знаю, що вчинком своїм зрадецьким смерті заслуговую, але прошу вас, робіть зо мною що хочете, лиш не губіть душі живої!
На те одказав мессер Ліціо:
- Річчардо! Отак ти, значить, заплатив за любов мою до тебе й довіру? Ну, та вже як підвели тебе на сей гріх молодощі, то, щоб урятувати себе од смерті, а мене од ганьби, мусиш узяти Катерину за жінку; чим вона була тобі сеї ночі, тим нехай буде поки віку. Тільки так можеш зо мною помиритись і з душею звідси вийти, а коли ні, то начувайся!
Поки йшла та розмова, Катерина пустила солов'я, закрилася і почала гірко плакати та благати батька, щоб простив Річчар-дові, а юнака просила, щоб його волі не противився - тоді буде в них іще багато таких любих та спокійних ночей. Не довго ж треба було Річчарда і впрохувати, бо соромився хлопець гріха свого і бажав його загладити, смерті боявся і рятунку шукав, та і дівчину кохав щиро і хотів з нею жити; от і сказав він мессерові Ліціо тут же без відмовок, що готовий уволити його волю. Тоді мессер Ліціо взяв у дружини обручку, і Річчардо не гаючись заручився при батьках із Катериною. Потому вони залишили молодят на балконі удвох, сказавши:
- Спочиньте ще трохи, діти, бо ви не доспали.
Як батьки пішли, молоді знову обнялися; одмахавши вночі шість миль, вони додали до них іще дві, перед тим як устати; тим і скінчився перший день їхньої мандрівки. Послі того Річчардо поговорив з мессером Ліціо уже докладніше, а через кілька день узяв шлюб із Катериною в присутності багатьох родичів і знайомих і, привівши молоду врочисто додому, одбув пишне та розкішне весілля. Потім довго ще жив із своєю Катериною в злагоді й мирі, ганяючи з нею солов'я вдень і вночі до любої вподоби.


ОПОВІДКА П'ЯТА
Гвідотто з Кремони приручає перед смертю свою дочку-
приймачку Джакомінові з Павії; в Фаенці в неї закохуються
Джанноле ді Северіно і Мінгіно ді Мінголе і зчиняють за неї
бійку; дівчина виявилась сестрою Джанноле і виходить заміж
за Мінгіна
Слухаючи оповідання про солов'я, дами так реготалися, що, коли замовк Філострат, довго ще не могли погамуватись. Коли всі вже виреготались, королева сказала: [318]
- Учора ти засмутив нас усіх, зате сьогодні так розвеселив, що ніхто вже тобі не має права дорікати.
Тоді, обернувшись до Неїфіли, веліла їй оповідати далі; та почала веселенько:
- Раз уже Філострат оповіданням своїм завів нас до Романи', то і я в тім краю погуляю думкою. Отож у місті Фано жили колись два ломбардці - один Гвідотто з Кремони, а другий Джакоміно з Павії; обидва були вже старі, а за молодого віку те й робили тільки, що воювали. Бувши Гвідотто на останній дорозі і не маючи жодного кревняка чи приятеля, котрому довіряв би більше, ніж Джакомінові, приручив йому дівчинку свою, років десяти, чи що, і все своє добро, розказав усе, що до чого, та й помер.
Саме під той час місто Фаенца після довгої розрухи воєнної знову до хорошого прийшло стану і колишні його мешканці, що тікати з нього мусили, могли туди вільно повернутися. Подався до Фаенци і Джакоміно, бо жив там колись, забравши з собою всі свої достатки і дівчинку, залишену Гвідоттом, яку любив і кохав, мов рідну дітину. Як виросла та дівчина, то такою стала кралею, що всьому дівоцтву в місті перед вела - була над усіх не тільки вродлива, а ще й звичайна та честива. Не

читати