Завантажити

Не тільки кам'яниці, фортеця у вас, не в гнів будь сказано, не варта доброго слова. За зиму маємо подумати, як зробити з неї надійну твердь. А з настанням тепла з поміччю Всевишнього й почнемо забудову.
— Отак навіть?
— Отак. Маркіанополь мізійський має стати щитом мідійським супроти варварів і незалежно від того, бути чи не бути йому стольним у намісництві.
Коли б спитали його, чому їхав із Константинополя надовго, а виїхав без родини, мабуть, не відшукав би в пам'яті достойну одповідь. В усякому разі, обминув би оті свої сумніви, чи справді їде надовго, пояснив би, очевидно, наближенням зими, розумною потребою обжитися в напів-варварській провінції самому, а вже потім думати про переїзд родини. Його, щоправда, не питали про це. Коли зайшло на зиму, а з зимою завітав до провінційного города й провінційний сум, маркіанопольці доклали немало зусиль, аби намісник і всі знатні люди, що прибули з намісником, не почували себе закинутими в глухомань. І достойну високих урядовців церковну відправу зробили на різдвяні свята, і по відправі не залишили місця для несвяткових настроїв. Мабуть, потішений був увагою до своєї особи, не відмовився, коли покликали в свої оселі, не погордував і тоді, коли настав час самому кликати. Схоже, що уподобав їх, веселі зустрічі з маркіанопольською знаттю, радий був нагоді скоротати зиму серед знаті. А проте зима принесла в Мізію не лише нечасті в країні теплих морів завії, вона не поскупилася й на новини.
Місяця січня 532 року, того самого дня, як над закутим у кригу прибережжям поблизу Одесу, в полях під Маркіанополем гуляли-розгулювали віхоли і загнані в оселі поселяни клопоталися підтриманням вогню в убогих своїх вогнищах-криївках, чи приготуванням їжі для домочадців, або ж, удовольнившись їжею, розповідали цікавим до всього дітям про вітрів-вітровіїв, що несуть на землю не лише благодатне тепло, а й сніг, стужу, —скіфським трактом пробивалася до Маркіанополя валка критих фургонів, а в тих фургонах щільно тулилися одне до одного й тривожно дослухалися до вітру його, намісника Хільбудія, родаки — патрикії Констанцій та Іоанн з родинами і тим майном, що пощастило вихопити з Константинополя.
Хільбудій, яко воїн, не зблід, довідавшись про ту оказію, не втратив присутності духу й тоді, як побачив серед гостей власну жону. Навпаки, удав із себе потішеного зустріччю і поспішив до Анастасії. Та одразу ж змушений був виказати і подив свій, і тривогу.
— Не нас, — стримала його посинілими на холоді устами Анастасія, — дітей звели забрати передусім.
“Дітей?! — запитав потухлими з ляку очима. — Свята Богородице! Вона привезла з собою й дітей?”
Поки слуги ставили на визначене місце фургони, розпрягали й вели в конюшні коней, потім носили привезене з Константинополя добро, допомагав роздягатися й упадав по-батьківськи коло дітей, питав-розпитував, як їхалось їм, чи дуже перемерзли в путі. А залишився на мить-другу наодинці з жоною, не втримавсь-таки й поцікавився:
— Що трапилось, Анастасіє? Сподіваюсь, не з примхів покинула теплу домівку в Константинополі й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимової пори путь.
— Не до примхів, мужу мій. Не маємо вже ми домівки, вижили нас під зиму із тепла.
— Як то?
— Та отак. Константинополь повстав на свого імператора. Згоріла від рук зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселі знаті, згорів сенат, преторій, та що преторій — святої Софії, церкви святої Ірини не пощадила караюча нас рука.
Аж ось коли Хільбудій остаточно забув, що він воїн і полководець. І видивився, як рідко коли видивлявся на свого бесідника, і змовк на довше, ніж личило б.
— Не може бути! А що ж імператор?
— Подейкують, готував кораблі для втечі. Коли б не Феодора, мали б уже іншого імператора.
Не вірив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасія так і сказала:
— Коли сумніваєшся, поцікався в братів моїх, вони і не таке знають.
Догралися. Подумати тільки: Константинополь повстав проти імператора, дійшло до того, що Юстиніан готувався до втечі. Де ж були когорти своїх і найманців? Що робили полководці Велісарій і Мунд? Вони ж обранці Божественного, на них покладався він, як на круту гору.
Нагоди для розмови з патрикіями Констанцієм та Іоанном не треба було шукати, вони самі побажали усамітнитися з високосановним зятем і викласти перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'яті і в серці.
— Честь і совість, — сказали смиренно, — зобов'язують нас бути відвертими: ми не тільки заради сестри пустилися в ці мандри.
— Розумію, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобні.
— Анастасія повідала вже?
— Ні, кажу ж: догадуюсь.
— В такому разі ти можеш і помилитися. Ми не погорільці, Хільбудію, ми — втікачі.
— Від охлосу?
— Ні, від імператора. Охлос повержений, а хто ж утікає від повержених у прах?
Оце діждався новини, оце потішили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить знати все, від альфи до

читати