Завантажити

колишня актриса і куртизанка стала підкреслено вірною своєму мужу. Вона таки вірна, жорстоко, без жодних сумнівів розправляється як із можливими своїми суперницями, так і з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати її в очах Юстиніана, зашкодити як особі високотитулованій і благочестивій. Константинополь — град пліткарів, це всім відомо, як відомо й те, що плітки тоді лиш мають потрібний присмак, коли стосуються осіб високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий, на лихо собі, був при дворі і мав лик та статуру бога Амура, таки не плітка. Завваживши, що придворні помітили її мимовільну прихильність до раба-красеня, вона наказала спершу висікти його, потім звеліла вислати в краї, з яких не буває ані привіту, ані одвіту, як не буває й вороття.
Кажуть, що сталося, те сталося, несподіванок як не було, так і не буде. Та цікавий був би знати все-таки; з волі Феодори опинився він у напівварварській Фракії, на обороні сіверських обводів чи з волі імператора? Влада для василіси над усе тепер, вона не може ризикувати нею й піддавати себе спокусам серця, молодості, краси. А все ж: де її розум, коли так? Хай зіслала красеня-варвара, стратега Хільбудія, аби, крий боже, не скомпрометували перед августійшим, Константинополем. А куди вона подіне і чи може подіти весь Константинополь? Він же то знає, якою була в молоді літа свої Феодора?
Імператор казав, призначаючи його, Хільбудія, намісником Фракії: “Ти—моя права рука в полуночних землях .імперії, воєначальник і волостелин цілого краю. Люд, багатство тих земель на твоїй совісті. Володарюй, як знаєш, і роби, що знаєш, одного не забувай: Дунай має бути недоступний для варварів”.
Цим ніби й багато обіцяно, в усякому разі, така довіра мала б тішити. А він, Хільбудій, не певен, що є підстави тішитися. Знає: бажаючих на фракійське намісництво не бракувало, патриції й стратеги оплачували цю посаду солідними внесками на звичай, тикали тим, від кого залежало призначення, донатії, а призначили Хільбудія, котрий волів би бути зі своїми легіонами і жити в Константинополі, де квартирують нині повернені з війни легіони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратегові чи вигнання? Коли данина — одне, є надія що повернення до Константинополя можливе, коли вигнання, — прощай, сподіванко, як і Константинополь, як і все, що може дати Константинополь.
Сумно тобі, стратегу, не хочеться думати про фортеці на Дунаї, якихось там варварів, що загрожують фортецям? А що вдієш? Еге, що? Їздиш, бач, оглядаєш фортеці, маніпули, що в фортецях. Сідницю набив уже мандрами по обводах, а не скажеш собі: доста. Бо варвари — таки варвари, жартувати з ними не доводиться, бо, коли дійде до вторгнення, не комусь іншому, тобі, намісникові Фракії, доведеться виходити на поле брані. А поганьбленому після хай не завжди, все ж успішних походів на персів теж не хочеться бути.
— Це землі склавинів? — порушив мовчанку й звернувся до найближчого попутника — центуріона, котрому доручено супроводжувати його з своєю центурією до найближчої фортеці на Дунаї.
— Ні, стратегу, це вже землі антів.
— Он як! І давно почалися?
— Від фортеці Турріс.
Набридло мовчати в цій затяжній і аж надто вже незручній через непротореність путі, тож не втримався і знову запитав:
— І багаті землі?
— Не бідні. Під одним небом живуть задунайські анти, що й люд нашої Мізії. І хліб є де ростити, і стада випасати. Ось хіба на ліси багатші, на віск і мед.. А золота, як і витворів рук людських, храмів та розкошів храмових шукати годі. Убогі халупи мають — і тільки. Якщо по щирості, найбільше багатство тих земель — самі анти. Високі, дужі і до роботи голінні.
— А вої з них які? Такі ж, як і склавини?
— Такі, коли не ліпші. Вельми спритні. І мудрості та винахідливості їм не бракує. Сьогодні утнуть одне, завтра — зовсім інше, таке, що й передбачити годі.
— Бувають на цім березі?
— Рідко, більше тоді доводиться мати з ними справу, коли ми буваємо на тім березі.
— А буваєте?
— Чом ні? Ловимо рибу, полюємо на звіра.
— І на жінок, певно? — осміхнувся, як приятелеві.
— За жінками далеко їздити, достойний.
“Сумніваюсь, — подумав Хільбудій, всідаючись зручніше. Імператор мав рацію: легіонера не можна лишати без діла. Розледачіє на дармовому хлібі, а то й збунтує. Та чи є рація в іншій пораді Божественного: оновлювати старі, будувати нові фортеці на Дунаї? Чи вони така вже перепона для варварів? Чи варварам важко обійти їх та піти гуляти по Мізії чи й Фракії?”
Фракія, Мізія... Люду тут вистачає, і люд не такий багатий, щоб не було з кого набрати легіонерів. Сам імператор черпає та й черпає їх із цих земель. Та з Македонії ще. Хто ті легіонери, що билися з персами, а нині стоять у Константинополі, пішли в Антиохію, залишилися в Фізісі, Трапезунді? Стрілки — з фракійців, мечники—з македонян, іллірійців, варварів. Ну, а коли черпає звідси легіонерів імператор, то чом не черпати їх йому,

читати