Завантажити

миловиду каяття, а вже каяття повело до храму святої Софії, де молився й імператор, і змусило вимолювати в заступниці убогих і знедолених — матері божої — помилування. Покута недавньої куртизанки тривала не день і не два — місяці, за кожною церковною відправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такі щедрі сльози, мала такий скорботний вид, що на неї звернув увагу імператор і вже не залишив розкаяну грішницю, а до всього й жінку божественної ліпоти поза своєю благочестивою увагою: Феодора з актриси і жебрачки стала василісою імперії, а імператору — вірною жоною. Якщо колись дивувала всіх безпутством, неприхованою торгівлею своєю неземною вродою, то тепер, ставши імператрицею, дивує благочестям. Весь пломінь серця свого (а воно в неї таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) віддала мужу своєму, божественному імператорові Візантії Юстиніану: була йому другом у родині і радником у ділах державних, спонукала на будівництво храмів для підданих, будинків для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед на користь церкви, доклала немало зусиль, аби існуючий у Константинополі будинок Сампсона став богоподібним свідченням батьківського піклування василевса про гнаних і голодних, принижених і знедолених. Подейкують, що та ж Феодора, будучи колись байдужою до релігійних змагань у Константинополі, стала непримиренним ворогом єресі, що саме вона водила рукою імператора Юстиніана, коли той підписував едикти про переслідування маніхеїв, іудеїв, самаритян, язичників — усіх, хто сумнівався в православ'ї й дозволяв собі віровідступництво. Так чи інак, а одягнувши діадему імператриці, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як личить їй, жінці неземної вроди, і тога, і діадема, побачила й відчула, який приємний він, смак високої влади. Де ж пак, колишня жебрачка, танцюристка, жінка, що віддавалася всякому, хто міг покласти на руку обол, тепер василіса, та, що стоїть при імператорі й повеліває з поміччю божою всій імперії. Як тут не пишатися діадемою і не погратися в благочестя? Користуючись неабиякою прихильністю Юстиніана, та що прихильністю — побожним схилянням, ладністю скрізь уступити і всім поступитися, Феодора від порад августійшому і впливу на августійшого перейшла до рішучіших діянь і вчинків: почала приймати в Августіоні чужоземних послів, листуватися з імператорами, шахами та королями, а відчувши, що королі маліють перед її розумом, а посли — перед жіночою знадою, не вагалася: коли треба було домогтися свого, пускала в хід лестощі, хитрощі, не скупилася на зваби, як і на обіцянки, і таки домагалася.
Неприховано (принаймні перед василісою) радів з її успіхів імператор, дивувався їм сенат, та чи не найбільше були подивовані стратеги і воїни імператорської армії. Жарти хіба, десятки літ різалися з воїнами Ірану, хотіли і не могли примиритися з ними. А василіса взяла на себе той непосильний труд і таки примирила, більше того, звела одвічно ворогуючих привідців двох держав і так розчулила, звівши, що вони вкрай розщедрилися і підписали між собою вічний мир.
Полегшено зітхнуло військо, люд візантійський, зітхнула, здавалося, сама земля. В усякім разі, коли він, Хільбудій, опинився по тих пам'ятних усім подіях у Константинополі, потім — і в Августіоні, печать полегшення почувалася на всьому і на всіх: від охлосу до сенату і від сенату до імператора. І нікого не цікавило тоді, чим приворожила імператриця послів і привідців Ірану, що більше важило в їхній розчуленості — краса чи розум василіси. Величали її, потішені успіхом, божественною. І схилялися перед її божественністю.
Доти не доводилося Хільбудію бачити василіси Феодори й знати, хто така Феодора. Задовольнявся тим, що оповідали інші. Коли ж побачив, подиву й зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж і є та сама Феодора, яку він знав за молодощів, з якою ділив амурові пристрасті на віллі свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна річ, зовсім юною, все ж сумніву немає: це — вона. Той же мармурово-білий лик, ті ж великі карі очі і голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже чути. І очей, здається, не бачив таких, як у тієї і цієї Феодори. Коли б же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дівча — акторка цирку, давно загадався б чи принаймні подумав: а чи василіса Феодора не є тією, хай одну лиш ніч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тоді, хто вона, досить було, що бачив, яка. Бачив і тішив себе: доля не в усьому відмовила йому, молодому центуріонові імператорського війська.
Мабуть, неабияк видивився, зустрівшись в Агустіоні з василісою, — імператриця завважила його бентегу, як і ніяковість, і змушує каратися тепер: що більше важило, коли йшлося про нового намісника Фракії й оборонця сіверського порубіжжя імперії, його, Хільбудієва, заслуга у війні з Іраном чи воля василіси Феодори — запроторити стратега Хільбудія подалі від Константинополя і тих, хто знає про його молодечі походеньки в Константинополі. То ж не просто собі чешуть язики, коли подейкують, що

читати