Завантажити

рубають голови, інших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землі їхні конфіскують на користь імператора і церкви. Отож ми й поклали собі: піти з Константинополя, поки нагуляється мстива сокира, поки уляжуться злоба і страх.
Хільбудій не поспішав казати “так”, проте й не зважувався відмовити Анастасіїним братам.
— Домівки ваші уціліли від розбою?
— Так, ми ж лишили там челядь.
— Було б ліпше, коли б вони згоріли. Ви згодні з цим? — обернувся спершу до Констанція, потім — до Іоанна.
— Звичайно. І все ж... сам розумієш, ніхто собі не ворог. Куди поділи б тоді дітей, майно?
— Коли потопають, про майно не думають. А діти... дітям справді треба десь бути.
Бачив, ждуть, що ж скаже на їхнє одкровення високопоставлений зять, намісник Фракії і прилеглих до неї провінцій — Мізії, Дакії. Тому й не став зловживати терпінням Констанція та Іоанна. Як не є, вони родаки йому. Було б порочним і нечестивим не допомогти їм зараз. Та й важити особливо нічим. Маркіанополь надто далеко від Константинополя, до літа сюди ніхто не поткнеться. А влітку Констанцій та Іоанн самі не всидять у схованці, подадуться на свої лодії, а з лодіями — за виторгом, на багдадські та китайські ринки.
Анастасія недовго жахалася по ночах та оповідала мужу пережите. Одне, мізійська оселя не поступалася затишком тій, що мала в Константинополі, а друге, присутність мужа, підвладного йому війська в Маркіанополі й поза Маркіанополем що не день, то надійніше утверджували в певності: пережите позаду, йому, як і всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем здавалася Хільбудію веселішою, а вже веселість повертала їй прибиті смутком зваби.
Він не нарікає на долю, коли по щирості, вдячний долі за те, що винагородила його саме Анастасією. З нею і дні приємно коротати, і на люди не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним дівчам, що є донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що та Феодора супроти Анастасії і чи варто згадувати Феодору?
— Ти радий, що я приїхала, так? — ніжилася коло мужа й старалася бути ніжною з мужем.
— Коли начистоту, вдячний навіть охлосу, що вигнав тебе з Константинополя.
— Ов! А коли б загинула?
— Про те не варто й говорити. Тоді я не тільки Константинополь, світ спалив би, помщаючись.
— Так дуже мила та рідна я тобі?
— Дуже, Анастасіє. Тепер тільки, коли побачив тут, зрозумів: я не перезимував би без тебе. Або знайшов би привід і подався б до Константинополя, або завив би з туги.
Горнулась і мовчала, чула, квіткою розпускається від ніжності й утіхи.
— Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всім, хай побачать, яка ти в мене є.
— Потім. Дай набути спокою, натішитись тим, що ти при мені, а я при тобі.
— Потім, то й потім.
— Ліпше... Ліпше буде, коли покличемо братів моїх, хоча б і завтра. Не забувай: вони самотні тут. А крім того, живуть усе ще в тривозі, чи все обійшлося, як треба, і чи обійдеться, як треба.
Хільбудій примовк на мить, думає.
— Скажи, вони справді аж надто завинили перед імператором?
— Чому аж надто? Ото тільки й провини, що прасини. Більше ніякої. Чи брати не казали тобі?
— Я наближена й обласкана імператором особа, Анастасіє, мушу напевно знати.
— То те і знай, що кажемо.
Десь пізніше вже вдячний був Анастасії за ту нічну розмову. Одне, додалося після неї певності: брати її таки не винні, а друге, зустрічі з ними і бесіди за вечірнім столом виявилися не такою вже пустою тратою слів та часу.
Якось зайшла мова про те, що родині Хільбудія не хотілося б іти з Константинополя назовсім. Та й руїни на вулиці Месе не можуть лишатися тривалий час руїнами. Рано чи пізно їх доведеться або продати комусь, або ставити на тому місці нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то — Месе.
— Ми можемо взяти цей клопіт на себе, — викликався не вельми охочий до бесіди Іоанн.
— То буде половина діла, — вхопився за ту обіцянку Хільбудій. — Та як зарадити другій половині: де узяти соліди?
— Намісник такого багатого краю бідкається солідами? — не забарився подивуватися Констанцій.
— Самі бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасія. Усе багатство дому нашого стало поживою вогню і охлосу.
— Хто взяв, той хай і поверне.
— Не розумію.
— Кажеш, узяв вогонь. То пройдись із вогнем по сусідніх землях і матимеш не тільки те, що взяв вогонь, а дещо більше. Кажеш, стало здобиччю охлосу. То чи тут, у землях Фракії, та Мізії, та Дакії ще, та прибрежної Скіфії, не такий охлос, як там?
Хільбудій звільна поставив на стіл братницю і так же звільна випростався у кріслі.
— Щось ти занадто мудруєш, Констанцію.
— Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багаті підвладні тобі провінції? Хлібом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Іоанном приженемо галери і вивеземо з половини на африканські ринки.
“Губа не дура, — відзначив про себе

читати