Завантажити

твою.
— Я тиверська, тому й синьоока.
— Ба й тиверці не всі такі, як ти.
Сміялась, потішена, і в свою чергу не забарилася покепкувати з молодця.
— Йой, господине гожа, — збив на потилицю шапку й звернувся до матері Купави. — Чи ваша доня така й на розум гостра, як на слово?
— Пізнай.
— А ось і пізнаю. Відгадай загадку, — знов до Миловиди: — “Біжить пустунець, в роті корінець; голодний — не з'їсть, ситий — не викине”.
— Х-ха чи й не загадка: твій гнідиш із вудилами в роті. Божейко знов турбує шапку — насовує її мало не на
очі і, осміхаючись, длубається в тім'ї. Зрештою зирить на
дівчину весело і ще веселіше каже:
— А ось цієї не відгадаєш: “Прийшов гість та й сів на поміст, розпустив коні по всій оболоні”.
Дівчина зосередилася, думає; вітець її обернувся, хотів шепнути, та Божейко встиг помітити те й зарепетував:
— Е ні, ласкавий господарю, цього не можна. Най Миловидка сама відгадує.
— І відгадала! — крикнула потішено. — Прийшла ніч і висіяла зорі.
— Тобі підказали.
— А отже й ні.
— Ну, коли ні, то слухай далі. “Є три брати рідні:
один їсть — не наїсться, другий п'є — не нап'ється, третій гуляє — не нагуляється”.
Він знав їх безліч, бо загадував та й загадував. Миловида не завжди відгадувала. Тоді в розмову втручалася стариня. Або старалася підказати дівчині, або брала на глузи: йой, яка нетямковита в нас дівка! І дивно: коли підказували, перечив: не гоже, най сама; коли глузували, ставав на захист. Тоді їй було чи не наймиліше. Бо вітець Ярослав не підбирає, коли глузує, слів, таке часом скаже, що й ну, хоч крізь землю йди. А Божейко з тих, що за словом далеко не ходять. Вкине його, мов хмиз у вогонь, — і вже так, ніби й не було глузів.
Сміялися чи всього лиш бесідували — не помічали, як верстається в розмові путь. Зате зима видається Миловиді он якою затяжною та помітною. Чом так? Чи вперше зимує у цій хижі, під цією ж крівлею?
Націлилася вступити в черев'я та вийти бодай за ворота, коли не на посиденьки до когось, аж тут вітець на поріг.
— Куди це, Миловидо?
— Та так... До Добромири.
— Чи так? — не повірив.
— Мовби я неправду колись казала.
— Колись, може, й не казала, а зараз не певен. Чи не до того, що з Сонцепікської весі, поспішаєш?
— Иой...
— Еге ж. Стоїть он під лісом, тому й кажу.
Певно, он як спаленіла, бо чула: палають вуха, лице, і, щоб вітець не думав, що таки до нього поспішає, заходилася роззуватись.
— Ну чом же, — по-доброму спинив її Ярослав. — Піди. Піди та скажи: най не морозить ані себе, ані коня, най повертається до своєї весі. До тебе, коли того хоче, навідається не раніш Купали. До Купали зась. Ще надто зелена, щоб виходити до молодців. Чула?
— Чула, татуню.
Ішла й німіла серцем. Невже то правда, що Божейко стоїть? Однак татуньо саме так казали: стоїть. Йой, то ж, мабуть, не вперше, коли знає, де її куток у Випалі, де подвір'я. У когось питався, біднятко. Бо Випал он який великий і Миловидка у Випалі теж не одна.
Удавала, що боїться стужі, і вбирала голову в плечі, далі ніг своїх нічого не бачила, хоча й хотіла бачити. А так, чи то ж камінна, щоб могла не цікавитися, де стоїть Божейко, що робитиме, як загледить її? І все ж коли й зиркає в той бік, то так, щоб не примітив. Присяйбіг, якби не повеління вітця піти й сказати, аби не приїздив до якогось часу, нізащо не вийшла б. Бо то ж сором і осудовисько. Що буде, коли угледить хтось та скаже: “Пробі ! Чи ви бачили таке, людоньки? Не бачили, то дивіться: Ярославова Миловидка, пуп'янок ще, а вже чужих молодців зманює. І коли, серед зими. Не жде й повеління Лади”.
Людоньки добрі та людоньки гожі. Не судіть так і не думайте, ніби Миловидка он яка. Миловидці велено піти, тому і йде. Ось тільки чи зважиться сказати Божейкові: не приїзди аж до Купали. То ж не день і не два, то цілу вічність ждати. Та й що це татуньо вигадали — аж до Купали? Мамця ж казали, на Ярила можна вже піти до гурту.
Коли виходила з воріт, спинилась на мить і розглянулася:
чи нагледів Божейко, що вийшла з двору? А розглянувшись, скам'яніла: що бачить — їде вже. Пустив коня й жене по глибоких снігах прямісінько до неї.
Прикинулася, що не помічає його, й заспішила вулицею, далі від свого двору.. Та й тоді, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула, удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очі.
— Божейко!..
— Таки він. Їжджу та й їжджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не виходить. Чом так?
— Звідки мала знати, що їздиш, — мовила тихо та знічено й відчула: паленіє вся. Бо збагнула нараз: це ж вона зізнається Божейкові: коли б знала, що їздить, вийшла б.
— То знай: не можу без тебе, бачу у снах і наяву, кличу денно й нощно і хочу, чуєш, Миловидко, хочу, аби пішла зі мною до злюбу, стала навік моєю. Ані з ким іншим, тільки з тобою волію узяти злюб.
— Йой, таке кажеш...

читати